Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Месопотамія - Сергій Вікторович Жадан

Месопотамія - Сергій Вікторович Жадан

Читаємо онлайн Месопотамія - Сергій Вікторович Жадан
згадав.

Три роки тому мені розповіли про неї історію. Виявляється, закінчивши заочне й знайшовши якусь пристойну роботу, вона набрала кредитів. Під шалені відсотки. Купила квартиру в новому будинку, збиралася туди переїжджати. І ось несподівано влітку все продала, зібрала заощадження, позичила якусь суму в рідної тітки й швидко розрахувалася з кредиторами. Після цього почалась фінансова криза.

Два роки тому я зустрів її в грузинів. Сиділа сама, дивилась фільм на лептопі, пила червоне сухе. Побачила мене, напружилась, але помахала рукою, запрошуючи до себе. Я підсів, вона якийсь час розпитувала про здоров'я, сказала, що звільнилась, що займається духовними практиками. Карате? — перепитав я. Вона почала пояснювати. Я вже збирався сказати щось приємне й відвалити, коли вона раптом притримала мене за лікоть і сказала, щоб я на неї не ображався, що вона завжди відчувала до мене тепло і вдячність, що я справжній друг, а ось вона невдячна свинота, яка ніколи не цінувала мого дружнього до неї ставлення, а тепер ось потерпає від цього, мучиться, оскільки це неправильно, і так не має бути, і друзі мають підтримувати один одного, виявляти своє дружнє ставлення, оскільки саме на дружності й дружніх почуттях тримається справжня дружба поміж друзями. Мені здалось, що вона прямо тут, переді мною, займається своїми духовними практиками, я дещо незграбно її перебив, сказав, що теж завжди ставився до неї з теплом і вдячністю і що тішуся з нашої багатолітньої дружби. Під кінець навіть приобійняв її, ледь не розливши її червоне сухе. Ми обмінялись номерами, діставши телефони: вона — срібний і лакований, я — чорний і перемотаний скотчем.

За рік вона передзвонила. Я довго не брав слухавку, записана вона в мене не була, дзвінки з невідомих номерів я намагався ігнорувати. Щось підказало відповісти. Вона була терплячою, дочекалася. Голос у неї був заплаканий. Привіталась, вибачилась, так і сказала: вибач, сказала, що турбую, мені просто немає до кого звернутись, батьки зовсім старі, роботи в мене немає, друзів, як виявилося, теж. У мене з тіткою біда — впала, зламала ногу. У її віці це початок смерті. Чому ти мені телефонуєш? — не зрозумів я. В тебе ж є знайомі лікарі, — пояснила вона, — я ж пам'ятаю, ти постійно спілкувався з якимись лікарями. Це були дитячі лікарі, — пояснив я. Яка різниця? — гаряче заперечила вона. — Може, вони порадять якогось спеціаліста, що спеціалізується на таких операціях? Я боюсь, що у звичайній лікарні її просто вгроблять. Пробий, ти ж можеш. Ну, тут вона, звісно, розплакалась, я спробував було її втішати, але вона від'єдналась. Я пробив, мені справді порадили лікаря, попросили зачекати, зв'язались із ним, передзвонили, сказали, що він у курсі. Головне, попередили, хай старенька скаже, що вона від тебе. Я передзвонив їй, мовляв, такі справи, ось номер, набереш, скажеш, що ти від Матвія, усе буде добре. І давай я під'їду, допоможу.

Вона стояла під лікарнею. Плакала, витирала сльози вологими серветками, пальці дрібно тремтіли, нервово копалась у торбинці, шукала телефон, щось перебирала, змахувала з обличчя волосся, що знову відросло й навіть устигло вигоріти під літнім сонцем. Кинулась мені на шию, проте якось сухо й відсторонено, аж я сам відійшов назад. Не знаю, — сказала, — що робити: з операцією ніби все гаразд, але лікарі не дозволяють із нею лишатись. Що робити? — питала. — Чекати тут? Давай я тебе додому відвезу, — запропонував я. Вона безпорадно озирнулась на вікна лікарні. Пізній літній вечір. На всю лікарню світло горіло хіба у двох вікнах. Несподівано одне з них згасло. Вона погодилась їхати додому.

Була це, наскільки я зрозумів, тітчина кімната. Жила вона, як можна було здогадатися, саме тут. Захаращене й заповнене книгами трикімнатне помешкання в будинку на Театральному. Четвертий поверх. Перед під'їздом вона на якусь мить завагалась, потім запропонувала зайти. Унизу з-поміж дерев світилися апельсинові ліхтарі. Повітря пахло дощем. Хоча дощу не було.

Цілу ніч вона пила чай і розповідала жахи. Переважно про пошту. А потім про тітку. Про те, що тітка рано втратила чоловіка, який був жокеєм і розбився під час змагань. Для тітки це був удар, після якого вона так і не прийшла до тями. Ходила потім ціле життя на іподром. Брала із собою малу. Разом вони сідали на трамвай, тоді вони ще їздили до парку, сідали поруч, тітка весь час мовчала, мала не наважувалась її про щось питати, виходили коло іподрому, ішли на трибуни, тітка мовчала й дивилась на далекі неприкаяні фігурки жокеїв, мала читала програмки, вибирала, за кого вболівати, переживала, нервувала, ішла потім додому невтішна й знесилена. Тітка так і не вийшла заміж, хоча в неї, виявляється, були чоловіки. Мала, виявляється, завжди про це здогадувалась, тітка, виявляється, не надто їх і приховувала. З дитинства малій запам'ятались ці юні обличчя курсантів, по-підлітковому зсутулені постаті студентів і практикантів, по-дитячому розбите взуття петеушників у коридорі, по-молодечому різані дешевими бритвами підборіддя старшокласників і злісних дезертирів. Мала зовсім нічого про них не знала, вони виринали час від часу в темних коридорах, натрапляли на неї, виходячи з туалету, лякались її, стоячи в непричиненому душі, посміхались їй, заходячи з холодного балкону в теплу прокурену кухню. Тітка про них нічого не розповідала. А мала ні про що не розпитувала. Тільки коли залишалась у тітки ночувати, та кудись телефонувала й про щось передомовлялась або виходила в передпокій і довго й переконливо там із кимось говорила, повертаючись потім до малої й читаючи їй на ніч що-небудь пригодницьке.

Так тривало до ранку: вона пригадувала й розповідала, говорила й уточнювала, і кожна щасливо завершена історія тягла за собою наступну, а кожен уміло закручений сюжет вимагав продовження й поглиблення. І всі мої спроби перервати її закінчувались нічим, а всі мої намагання попрощатись і вирватись назовні приречені були на невдачу — вона трималась за мене міцно й упевнено, розповідала безліч інтимних деталей, як близькому родичу, хворому на рак: усе одно він і так усе про всіх знає, усе одно він нікому нічого не встигне переповісти. Але щойно я намагався ненав'язливо торкнутись її руки, як вона підхоплювала свою теплу чашку, щойно я хотів поправити пасмо її волосся, що спадало їй на очі, як вона легко відхилялась назад і визирала у вікно, слухаючи нічний спів сирен, що лунав від ріки. На ранок попросила поїхати разом із нею. І як я міг їй відмовити?

У лікарні я спробував заснути в загальній черзі.

Відгуки про книгу Месопотамія - Сергій Вікторович Жадан (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: