Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак

розподілі. Держава повертає те, що вона стягає, але який-небудь банк Нюсінжен, забравши щось, залишає його собі. Цей зрадницький удар не карається законом з тих самих причин, з яких Фридрих II був би Жаком Колленом або Мандреном[68], якби замість оперувати провінціями за допомогою боїв, він працював, як контрабандист, або оперував рухомим майном. Примушувати європейські держави укладати позики на двадцять чи десять процентів, заробляти ці десять або двадцять процентів на громадських капіталах, широко стягати гроші з промислових підприємств, захоплюючи сировину, простягати підприємцеві рятівний канат, щоб підтримати його на поверхні, поки витягнуть його задушене підприємство, — кінець-кінцем, всі ці виграні грошові бої і становлять високу фінансову політику. Звичайно, при цьому банкір, як і завойовник, ризикує, але так мало людей, спроможних брати участь у таких боях, що овець усе це не стосується: ці великі справи розв’язуються між пастухами. Отже, оскільки “екзекутовані” (термін, вживаний на жаргоні біржі) самі завинили тим, що хотіли надто багато заробити, їх нещастя, спричинене комбінаціями різних Нюсінженів, викликає дуже мало співчуття. Нехай спекулянт пустить собі кулю в лоб, біржовий маклер утече, нотаріус розорить сотню родин, — а це гірше ніж убити людину, нехай банкір оголосить себе банкротом, — усі ці катастрофи забуваються в Парижі за кілька місяців і їх скоро вкривають немов морські брижі цього великого міста. Величезні капітали різних Жак-Керів, Медичі, Анго з Дієппа, Оффреді з Ла-Рошелі, Фуггерів, Тьєполо, Корнерів були в свій час чесно набуті через привілеї, до яких спричиняло незнання джерел усіх коштовних товарів, але тепер географічна освіта так поширилася серед мас, конкуренція настільки обмежила зиск, що всяке раптове збагачення є наслідком або випадку чи винаходу, або законної крадіжки. Розбещена скандальними прикладами, дрібна торгівля, зокрема за останні десять років, відповіла на зрадництво великої торгівлі підлими замахами на сировину. Скрізь, де застосовується хімія, не п’ють більше вина, отже, виноробство занепадає. Щоб уникнути акцизу, продають фальсифіковану сіль. Суди налякані цією загальною нечесністю. Одне слово, французька торгівля є підозрілою в очах цілого світу; Англія теж деморалізується. Причина лиха полягає в нас у політичному законодавстві. Хартія оголосила царство грошей, отже, успіх стає найвищим мірилом атеїстичної доби. Тому зіпсованість вищих сфер, при всьому блискові успіху та зовнішній пристойності мотивацій, незмірно підліша, ніж тривіальна і майже особиста розбещеність нижчих сфер, що їх деякі риси надають цьому оповіданню трагічного, якщо хочете, комізму. Уряд, що боїться всякої нової думки, вигнав з театру елементи злободенного комізму. Буржуазія, менш ліберальна, ніж Людовик XIV, тремтить, чекаючи свого “Весілля Фігаро”, забороняв грати політичного “Тартюфа” і, звичайно, не дозволила б тепер грати “Тюркаре”, бо Тюркаре став владарем. Відтоді комедія переходить в оповідання, і книга стає хоч не такою швидкою, але певнішою зброєю поетів.

Цього ранку серед візитів відвідувачів, серед наказів, серед кількахвилинних нарад, що роблять кабінет Нюсінжена чимось на зразок фінансового трибуналу, один з маклерів повідомив його про зникнення одного з найспритніших, найбагатших членів цього товариства, Жака Фалле, брата Мартіна Фалле і спадкоємця Жюля Демаре. Жак Фалле був офіційним маклером фірми Нюсінжен. У згоді з дю Тільє і Келлерами барон з такою бездушністю підготував банкрутство цього чоловіка, немов ішлось про те, щоб заколоти ягня на пасху.

— Фін не міг удриматись, — спокійно відповів барон.

Жак Фалле зробив величезві послуги ажіотажеві. Під час кризи, кілька місяців тому, вів врятував становище сміливим маневруванням. Але чекати вдячності від біржових хижаків — хіба ж це не однаково, що намагатись розжалобити взимку українських вовків?

— Бідолаха! — відповів маклер, — він майже не думав про такий кінець і обставив будиночок для своєї коханки на вулиці Сен-Жорж, витративши на картини й меблі півтораста тисяч франків. Він так любив пані Валь-Нобль!.. Та ось вона змушена все це кинути... Там усе взято на борг.

“Туше топре, — сказав сам до себе Нюсінжен, — ось нагода фідшкотувати мої втрати минулої ноші...” Так фін нішого не сплатив? — спитав він у маклера.

— Е! — відповів маклер, — де той нечемний постачальник, який не дав би в кредит Жакові Фалле? Здається, там повний льох добірних вин. Між іншим, будинок продається, Фалле думав його купити. Умова на його ім’я. Яка дурість! Срібло, меблі, вина, карета, коні, все піде дешево, а що матимуть з цього кредитори?

— Брийдіть сафтра, — сказав Нюсінжен. — Я піту подифіться на фсе, і коли не путе оголошено банкрутстфо, трепа влаштувати фсе са сгодою, я фам торучу бропонуфати помірну ціну са ці меплі, і скласти угоду...

— Це можна прекрасно влаштувати, — сказав маклер. — Підіть зараз же туди, ви там побачите одного з компаньйонів Фалле і постачальників, що бажають закріпити за собою переважне право; але у Валь-Нобль усі їх рахунки на ім’я Фалле.

Барон де Нюсінжен негайно послав одного зі службовців до свого нотаріуса. Жак Фалле казав йому про цей будинок, який коштував щонайбільше шістдесят тисяч франків, і він схотів негайно стати його власником, щоб скористатися з привілеїв найму.

Касир (чесна людина!) прийшов довідатись, чи втратив його господар що-небудь на банкрутстві Фалле.

— Нафпаки, мій топрий Вольфганг, я поферну сопі сто тисяш франків.

— Як же це?

— Е, я матиму пудиночок, що його сей підолах Валле готував тля своєї коханки сілий рік. Я куплю фсе, забропонуфафши п’ятдесят тисяш франків кредиторам, а пан Гаржо, мій нотаріус, отершить мій наказ про пудинок; адже господар у скруті... Я це снав, але моя голофа пула не моя. Скоро моя пожестфенна Есдер пуде жити в нефелишкому балаці... Валле мені показував; се спрафшнє дифо, і са тфа кроки сфідси... Се мені якраз пітхотить.

Банкрутство Фалле примусило барона піти на біржу, але він не міг, ідучи з вулиці Сен-Лазар, не пройти вулицею Тебу; він і так уже страждав, не бачивши кілька годин Естер, йому хотілося, щоб вона завжди була біля нього.

Бариш, який він думав одержати від пожитків свого маклера, надзвичайно полегшував для нього вагу вже втрачених чотирьохсот тисяч франків. Захоплений думкою сповістити “сфого ангела” про переїзд з вулиці Тебу на вулицю Сен-Жорж, де вона буде в “невелишкому балаці” і де спогади вже не будуть заважати їх щастю, — він не чув землі під собою, йшов, наче юнак,