Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко
Нещастя з їхнім сином Томасом сталося в социніянській школі у Кисилині. Звідти одразу ж відправили двох гінців — до батьків постраждалого учня й до дядька Стефана Немирича. Оскільки маєток останнього розташований ближче, мабуть, Стефан вже на місці.
Не перевдягнувшись і не з’ївши ані крихти, Немирич лише переконався, що з дружиною все гаразд, коротко мовив до неї:
— Я їду сам негайно. Потурбуйся про Барбару і наздоганяй.
І відбув до Кисилина на свіжому коні, завбачливо приведеному зі стайні. Гнав гнідого немилосердно, по дорозі змінював скакунів двічі, щоразу лишаючи нещасних змилених тварин у найжалюгіднішому стані. Тепер докоряв собі, що відправився до Київського воєводства і таким чином не скористався шансом бодай трохи побути із сім’єю. Якби повернувся додому одразу після битви, якби відвідав любого синочка в Кисилині — хтозна, як би все обернулося…
І ще молився, аби з Томасом нічого не сталося до його прибуття. Нещастя сталося вчора, до Горожків гонець примчав сьогодні, у школі він буде тільки завтра… Чи встигне?.. Дай-то Боже!
До Кисилина Юрій дістався вже перед світанком наступного дня. На щастя, синочок був живий, і брат Стефан справді встиг дістатися сюди раніше від усіх. Новоприбулий тільки й вимовив:
— Дякую тобі, Господи…
Зважаючи на роль, яку Немирич відігравав у створенні й утриманні социніянської школи, а також на його значущість у середовищі польської шляхти, Томаса розмістили в особистих покоях пана ректора. Та коли стурбований батько висловив бажання негайно побачити сина, місцевий лікар заперечив категорично:
— Що ви таке кажете, пане?! Я дав юнакові снодійне, він ледь-ледь зміг заснути! Не будіть його, нехай поспить бодай трохи.
— Але він живий?! Живий?! — Юрій схопив лікаря за плечі й щосили трусонув.
— Живий, пане, звісно, що живий! От тільки будити його не треба. Повірте, зараз міцний сон для нього — це найкращі ліки!
— Ну, гаразд, — мовив Немирич стомлено і додав: — Залиште мене у спокої.
— Так-так, пане, і вам також перепочити не завадить…
Та Юрій раптом передумав.
— Хоча ні. Принесіть спочатку кілька скибок хліба й води, а потім розкажіть хто-небудь, як усе сталося.
Хліб і вода — це все, що він здатен був з’їсти у нинішньому стані. Хоча й відчував, що навіть така більш ніж скромна їжа не лізтиме в пересохлу горлянку, оскільки…
Томасику, любий синочку!!!
— То як же це сталося? — спитав похмуро, ні до кого конкретно не звертаючись. Пан ректор зробив лікареві і двом присутнім служникам знак вийти геть і заходився давати пояснення.
* * *По завершенні літніх вакацій[37] учні повернулися на навчання. Про катастрофічні для польського війська наслідки битви під Зборовом знали вже всі, тому і учнів, і викладачів кисилинської школи охопив пригнічений настрій. Водночас жодної небезпеки ніхто не відчував. Справді, воєнні зіткнення відбулися значно південніше земель Волині, мир з бунтівниками було укладено. Нехай поганий і невигідний для Речі Посполитої, але навіть такий мир є кращим, ніж війна. То які ж можуть бути сумніви щодо необхідності продовжити навчання?..
І все ж таки у Кисилині панував смуток. Щоб трохи розвіяти його, на теренах чудової місцевої природи, у першу ж неділю одразу після урочистого вранішнього богослужіння учні социніянсьської школи зібралися разом зі своїми викладачами на великій галявині на березі Стоходу. Все було тихо-мирно, коли раптом з боку міста долинув і почав поступово наростати розпачливий лемент.
Як виявилося згодом, на східну окраїну Кисилина вдерся розлючений натовп якихось негідників, що назвалися «чесними любельськими[38] месниками». Прибульці швидко дісталися центру міста й почали бешкетувати, вимагаючи негайного виконання рішення Любельського трибуналу кількарічної давнини, а саме: закрити социніянський збір в Кисилині, ліквідувати социніянську школу, вигнати з міста всіх провідників-аріян, стягнути зі шляхтича Юрія Чаплича-Шпановського серйозні штрафи (по півтисячі злотих) на користь Луцької католицької капітули та чесного суду у місті Володимирі.
Поразку під Зборовом «любельські месники» чомусь пов’язували саме з невиконанням цих рішень. Мовляв, що козаки-схизматики, що социніяни — всі одним миром мазані, всі проти чесних латинян. А тому чим скоріше ці єретики заберуться з Кисилина, тим краще для них самих… інакше нехай начуваються!!!
Доки жителі міста намагалися заспокоїти «чесних месників» зі славетного Любеля, від їхнього натовпу відділилися кількадесят здорованів та пішли в социніянську школу, щоб вигнати звідти учнів і в такий спосіб бодай частково зреалізувати свої наміри. Проте оскільки у школі було порожньо, бешкетники дуже розлютилися, почали трощити двері в будівлях, бити шибки, ламати меблі…
У цей момент на місці подій несподівано з’явився один з молодших учнів: допитливий хлопчина непомітно втік з галявини на березі Стоходу, щоб подивитися, що ж це коїться у школі?! Його негайно схопили, люто настрахали і змусили показати, куди поділася решта учнів з усіма викладачами. Природно, нажаханий хлопчина повів здорованів на місце прогулянки старших товаришів.
Коли на дорозі,
