Безчестя - Джон Максвелл Кутзеє
— Люсі, я займаюся продажем будинку в Кейптауні. Я готовий відправити тебе в Голландію. А якщо не хочеш, я готовий дати тобі все необхідне, щоб оселитися в якомусь безпечнішому місці. Подумай про це.
Вона його мовби не чує.
— Повертайся до Петруса, — наказує Люсі, — і запропонуй йому таке. Скажи, що я погоджуюся на його захист. Скажи, що він може вигадати будь-яку небилицю про наші з ним стосунки, я не заперечуватиму. Якщо він хоче, щоб мене вважали його третьою дружиною, хай так і буде. Коханкою — будь ласка. Але дитина буде і його дитиною теж. Дитина стане членом його родини. Щодо землі, скажи, що я перепишу землю на нього, за умови, що будинок залишиться моїм. Я стану орендаркою його землі.
— Bywoner[108].
— Bywoner. Але, я повторюю, будинок залишиться моїм. Ніхто не заходитиме до цього будинку без мого дозволу. І Петрус не виняток. А ще я залишу собі псарні.
— Це нездійсненно, Люсі. З юридичної точки зору, це нереально. Ти й сама це знаєш.
— А що пропонуєш ти?
Вона сидить у домашньому халаті і капцях, з учорашньою газетою на колінах. Волосся звисає рідкими пасмами; її надмірна вага виглядає розхлябано й хворобливо. Вона щодалі більше нагадує тих жінок, котрі човгають, шепочучи щось собі під ніс, коридорами будинків для літніх. Чому Петрус завдає собі клопоту домовлятися з нею? Вона довго не протягне: дай їй спокій, і, коли настане час, вона сама впаде, наче гнилий фрукт.
— Я вже зробив свою пропозицію. Навіть дві.
— Ні, я не поїду. Іди до Петруса й перекажи, що я відповіла. Скажи, що я віддам йому землю. Скажи, що він може отримати документи на право власності й таке інше. Йому це страшенно сподобається.
Вони обоє мовчать.
— Як принизливо, — озивається він зрештою. — Такі великі сподівання, та ось чим усе закінчилося.
— Так, згодна, це принизливо. Але, напевно, це гарна можливість почати все спочатку. Можливо, я мушу навчитися приймати це. Починати з нуля. З нічого. Не з нічого, а з нічим. Без карток, без зброї, без майна, без прав і без власної гідності.
— Як пес.
— Так, точно, як пес.
Двадцять три
Ранок уповні. Він вийшов погуляти на вулицю з бульдожихою Кеті. Несподівано собака не відстає від нього: або він став повільнішим, аніж раніше, або вона стала хуткішою. Вона продовжує так само сопіти й пихтіти, але, схоже, його це більше не дратує.
Наближаючись до дому, він помічає хлопця, того, кого Петрус називає «своїм народом», котрий стоїть обличчям до задньої стіни. Спочатку йому здається, що хлопчина мочиться, але потім він розуміє, що той зазирає у віконечко ванної кімнати, підглядаючи за Люсі.
Кеті гарчить, але хлопчина занадто поринув у спостереження, аби помітити це. Коли він обертається, вони вже позаду нього. Лур’є б’є малого відкритою долонею по обличчю.
— Свиня! — кричить він і дає йому ще одного ляпаса, від котрого хлопець заточується. — Ти — брудна свиня!
Радше від страху, ніж від болю, хлопець поривається втекти, але заплутується у власних ногах. Собака одразу ж кидається на нього. Її зуби клацають на його лікті; вона гарчить, обіпершись передніми й задніми ногами в землю. Волаючи від болю, хлопець намагається вирватися. Він б’є собаку кулаками, але його ударам бракує сили, тож бульдожиха ігнорує їх.
Слово й досі висить у повітрі: «Свиня!» Він ніколи раніше не відчував такої непереборної люті. Він радо дав би хлопчині те, чого той заслуговує, — прочухана. Фрази, яких він уникав ціле життя, раптом починають здаватися доречними і правильними: «Піднеси йому урок! Покажи йому його місце!» «Так ось на що це схоже, — думає він, — ось що таке жорстокість». Він добряче кóпає хлопця, так що той перекочується на бік. Полукс! Що за ім’я!
Собака змінює позу, впираючись ногами у хлопцеве тіло, похмуро смикаючи його за руку, розриваючи сорочку. Полукс намагається відштовхнути її, та Кеті не рухається з місця.
— Йа-йа-йа-йа-йа, — голосить хлопчина від болю. — Я тебе вб’ю, — кричить він.
Раптом на сцені з’являється Люсі.
— Кеті! — командує вона.
Собака краєм ока кидає на неї погляд, але не слухається.
Упавши на коліна, Люсі тягне бульдожиху за нашийник і неголосно, але наполегливо втовкмачує їй щось. Кеті неохоче розтискає щелепи.
— З тобою все гаразд? — цікавиться Люсі.
Хлопець стогне від болю. З носа у нього течуть шмарклі.
— Я вб’ю тебе! — видихає він. Схоже, ось-ось розплачеться.
Люсі закасує йому рукав. Від собачих ікл залишилися глибокі сліди; вони дивляться, як на темній шкірі з’являються криваві перлини.
— Нумо, ходімо та промиємо її, — наказує Люсі.
Хлопчина, утягуючи носом шмарклі та сльози, хитає головою.
Люсі в самому лише пеньюарі. Коли вона підводиться, пасок розв’язується, оголюючи груди.
Востаннє він бачив доньчині груди, коли вони були скромними рожевими пуп’янками шестирічної дитини. Тепер вони важкі, округлі та білі, майже як молоко. Западає тиша. Він витріщається на них, і хлопець теж безсоромно витріщається. У Лур’є знову, затьмарюючи погляд, здіймається лють.
Люсі відвертається від них обох і прикривається. Одним рвучким рухом хлопець зривається на ноги й кидається туди, де його не дістануть.
— Ми вб’ємо вас усіх! — кричить малий, а потім обертається і, навмисно витоптавши грядку з картоплею, пірнає під дротяну загорожу та простує в напрямку Петрусового будинку. Його хода знову зухвала, хоч він досі притримує ушкоджену руку здоровою.
Люсі права. З ним щось негаразд, щось негаразд із головою. Жорстока дитина в юнацькому тілі. Але в усьому, що відбулося, є ще дещо, чого він не розуміє. На що Люсі сподівається, захищаючи шмаркача?
Донька озивається:
— Девіде, далі так не може тривати. Я можу впоратися з Петрусом і його aanhangers[109], можу впоратися з тобою, але не з вами всіма водночас.
— Він витріщався на тебе у вікно. Тобі це відомо?
— Він дефективний. Дефективна дитина.
— Хіба це вибачення? Хіба через це йому можна пробачити те, що він із тобою зробив? — Уста Люсі ворушаться, але він
