Енн із Острова Принца Едварда - Люсі Мод Монтгомері
— Від долі не втечеш, — похмуро мовила пані Лінд, — і те, чого не має бути, часом так само стається. Боюся, це може спіткати й Енн, коли не втрутиться Провидіння, от що.
І пані Лінд зітхнула. Їй було лячно, що Провидіння таки не втрутиться, а сама вона не могла зважитися на цей крок.
Енн вийшла до Джерела Дріад і вмостилася між папоротей попід старою березою, де колись вони з Гілбертом так часто проводили літні вечори. На канікули він знову лишився працювати в редакції газети, і в Ейвонлі без нього було дуже сумно. Він зовсім не писав Енн, котрій бракувало його листів. Звісно, двічі на тиждень їй писав Рой, і його листи були неймовірно пишномовними творами, гідними біографій чи мемуарів. Читаючи їх, Енн відчувала, що дедалі сильніше закохується, проте жодного разу на вигляд цих листів серце її не стислося так дивно, гостро й болісно, як тоді, коли пані Слоун передала їй із пошти конверт, підписаний прямим виразним почерком Гілберта. Вона поквапилася до своєї кімнатки на піддашші й нетерпляче роздерла конверт… щоб знайти в ньому віддруковану на машинці копію звіту якогось студентського товариства — тільки це й більше нічого. Енн жбурнула безневинний аркуш через усю кімнату й сіла писати особливо люб’язного листа Роєві.
Весілля Діани мало відбутися через п’ять днів. У Садовому Схилі все вирувало — там безупинно пекли, варили й смажили на незліченних гостей, як у давні добрі часи. Звісно, Енн мала бути дружкою, як постановили собі дівчата ще у дванадцять років, і з Кінгспорта чекали приїзду Фредового дружки Гілберта. Енн тішилася передсвятковим приготуванням і клопотам, проте серце їй раз по раз стискалося від затаєного жалю. У певнім розумінні вона втрачала свою давню сердечну подругу: новий дім Діани був розташований за дві милі від Зелених Дахів, тож колишнє щоденне спілкування відтепер ставало неможливим. Енн дивилася на вогник у Діанинім вікні й міркувала про те, скільки років він сяяв їй, наче маяк, а невдовзі навіки згасне його мерехтіння в літніх сутінках. На сірі очі їй набігли дві великі гіркі сльози.
«Ох, — подумала вона, — як це жахливо, що люди мусять виростати… одружуватися… і змінюватись!»
Розділ 29
ВЕСІЛЛЯ ДІАНИ
— І все ж єдині справжні троянди — це рожеві, — мовила Енн, підв’язуючи білою стрічкою весільний букет Діани в кімнатці на західному піддашші Садового Схилу. — Квіти любові й вірності.
Схвильована й перелякана Діана в білій весільній сукні стояла посеред своєї дівочої кімнати. На темних кучерях її, мов іній, лежав тонкий серпанок, що його вклала гарними зборками Енн, у цілковитій відповідності до їхньої давньої сентиментальної угоди.
— Усе так, як я уявляла колись давно, гірко ридаючи на саму думку про твоє неминуче весілля й нашу розлуку, — засміялася вона. — Ти наречена моєї мрії, Діано, у мерехтливому прегарному серпанку, а я — твоя дружка. Щоправда, без пишних рукавів, хоча ці короткі мереживні навіть кращі. Та й серце моє теж не зовсім розбите, і не можна сказати, щоб я ненавиділа Фреда.
— Ми ж не розлучаємося, Енн, — заперечила Діана. — Я їду недалеко, і ми любитимемо одна одну так само сильно, як завжди. Ми вірно трималися нашої давньої обітниці дружби, правда?
— Так. Ми не зрадили її. І наша дружба була прекрасна, Діано. Ніколи не затьмарила її ані сварка, ані прохолодність, ані недобре слово, і я дуже хочу, щоб так було завжди. Але тепер усе зміниться. Ти матимеш нові інтереси. Я відійду вбік. Але таке життя, як каже пані Рейчел. Вона дарує тобі одну з улюблених своїх плетених ковдр у тютюнову смужку, і другу обіцяє подарувати мені, коли я виходитиму заміж.
— Найгірше у твоїм весіллі буде те, що я вже не зможу бути твоєю дружкою, — зітхнула Діана.
— Наступного червня я буду дружкою на весіллі Філ і пана Блейка, а тоді мушу зупинитися. Ти ж знаєш приказку: «тричі в дружках — то довіку в дівках», — мовила Енн, визираючи у вікно, попід яким стояв сад, весь усипаний сніжно-рожевим цвітом. — Діано, пастор іде.
— Ох, Енн, — видихнула, тремтячи, зненацька пополотніла Діана. — Енн, я так хвилююся… я не зможу… Енн, я точно зомлію.
— Тоді я занурю твою голову в діжку з дощовою водою, — безжально відказала Енн. — Не бійся, люба. Весілля не може бути такою вже страшною мукою, якщо стільки людей лишилося після нього живими. Поглянь, яка спокійна й зосереджена я, і збери всю свою відвагу.
— Заждіть, панно Ширлі, буде ще ваша черга. Ох, Енн, я чую, тато йде сюди. Дай мені букет. Серпанок гарно лежить? Я не дуже бліда?
— Ти красуня. Мила Ді, поцілуй мене на прощання. Діана Баррі ніколи вже більше не поцілує мене.
— Зате це зробить Діана Райт. А от і мама кличе. Ходімо.
Тримаючись простого давнього звичаю, Енн спустилася у вітальню попід руку з Гілбертом. Вони зустрілися в горішньому передпокої — уперше від закінчення навчального року, бо ж Гілберт щойно вранці приїхав із Кінгспорта. Він чемно потис їй руку. Вигляд у Гілберта був щонайпривабливіший, хоча, як миттю зауважила Енн, він дуже схуд. Він не був блідий: обличчя його вкривав рум’янець, котрий спалахнув сильніше й густіше, щойно до нього підійшла Енн у легкій білій сукні та з конваліями в пишних лискучих косах. Коли удвох вони вийшли в заюрмлену вітальню, між гостей пробіг
