Твори - Гі де Мопассан
Вона засміялась і пояснила:
— Вашого конс’єржа не було, та я знаю, що ви завжди в цей час самі, і зайшла без попередження.
Він дивився на неї.
— Сто чортів! Яка ви чарівна! Який шик!
— Атож, у мене нова сукня. Чи гарна?
— Чарівна, просто чарівна. Зараз таки добре розуміються на тонкощах туалету.
Він ходив круг неї, гладив матерію, змінював кінчиками пальців стрій зборів, бо знався на одязі, як кравець, адже протягом усього свого життя він віддавав свою думку митця й фізичну силу, щоб відтворювати тонкими пензлями мінливі й вишукані моди, щоб виявити жіночу грацію, замкнену й полонену в панцирі оксамиту та шовку чи під оснігом мережив.
— Дуже вдало, — сказав він нарешті.— Надзвичайно вам личить.
Вона приймала захоплення, радіючи, що гарна і подобається йому.
Не молода вже, але ще вродлива, не дуже висока, трохи розповніла, але свіжа, у сяйві всього того, що надає принади сорокарічній жінці, вона нагадувала одну з тих троянд, що довгий час цвітуть, аж поки, перецвівши, осипають свої пелюстки за одну годину.
Ця жінка зберегла під білявим волоссям жваву й юну красу парижанок, що, не старіючись, носять у собі дивну силу життя, невичерпний запас опору, що двадцять років лишаються незмінні, непорушні, переможні, передусім дбають за своє тіло та пильнують здоров’я.
Вона підняла вуаль і шепнула:
— То що ж, мене не поцілують?
— Я курив, — сказав Бертен.
— Фе! — скривилась вона.
Потім, простягаючи губи, мовила:
— Тим гірше.
їхні уста зустрілись.
Він взяв у неї парасольку і звичним рухом скинув із неї жакет, швидко і впевнено. Вона сіла на диван, і він з цікавістю спитав:
— А як почуває себе ваш чоловік?
— Дуже добре. Він, певно, промовляє зараз у палаті.
— 01 Про що ж саме?
— Мабуть, про буряки та свиріпову олію, як завжди.
Чоловік її, граф де Гійруа, депутат від департаменту Ер, обрав собі за фах сільське господарство.
Побачивши в кутку, ескіз, їй невідомий, гостя підійшла до нього.
— Це що таке?
— Пастель, яку я почав, портрет княгині де Понтев.
— Знаєте — сказала вона поважно, — коли ви знову будете малювати жіночі портрети, я закрию вашу майстерню. Бо надто добре знаю, чим така робота кінчається.
— О, — зауважив він, — двічі портрета Ані не малюють.
— Сподіваюсь.
Вона розглянула почату пастель, як жінка, що розуміється на мистецтві. Відступила, підійшла, прикрила очі рукою, вибрала місце, звідки ескіз видно було в найкращому освітленні, і схвально сказала:
— Дуже добре. Вам удаються пастелі.
Втішений її словами, він пробурмотів:
— Ви гадаєте?
— Так, це особливе мистецтво, для нього треба мати тонкий смак. Воно не для малярів.
Уже дванадцять років вона виховувала в ньому нахил до вишуканого мистецтва, долала його потяг до простої дійсності.і з міркувань світської елегантності непомітно штовхала його до ідеалу трохи манірної та штучної краси.
— Яка ж вона із себе, ця княгиня? — спитала вона.
Він мусив розповісти, переходячи від туалету до зауважень про розум, безліч усіляких подробиць, тих дрібних деталей, у яких кохається ревнива й тонка жіноча цікавість.
І раптом питання:
— А не кокетує вона з вами?
Він засміявся і побожився, що ні.
Тоді вона пильно на нього глянула, поклавши йому руки на плечі. Від пристрасті, вкладеної у це питання, її круглі зіниці тремтіли в блакитній оболонці, покрапленій дрібнесенькими чорними цяточками, ніби бризками чорнила.
— Справді, вона не кокетує? — повторила вона пошепки.
— Та справді ж!
— А втім, я й не турбуюсь, — докинула вона. — Тепер ви тільки мене любитимете. З іншими — покінчено. Запізно, бідолашний мій друже.
Його пройняло те легеньке болісне тремтіння, що турбує
серце зрілих чоловіків, коли їм нагадують про літа, і він пробурмотів:
— Сьогодні, завтра, як і вчора, в житті моєму не було й не буде нікого, крім вас, Ані.
Вона взяла його за руки і, вернувшись до дивана, посадовила поруч з собою.
— Про що ви думали?
— Шукаю сюжет до картини.
— Що саме?
— Не знаю, бо ж шукаю.
— А що ви цими днями робили?
Він мусив розказати їй про всі візити, що мав, про обіди й вечірки, розмови б плітки. А втім, обох їх цікавила ця нікчемна дріб’язковість світського існування. Суперництво, відомі чи тільки підозрювані зв'язки, готові, безліч разів переказані й чувані міркування про тих самих осіб, ті самі події й ті самі думки захоплювали й топили їхній розум у каламутній і неспокійній річці, що зветься паризьким життям. Знаючи всіх і скрізь буваючи, Бертен, як художник, що перед ним усі двері відчинені, вона, як елегантна дружина консервативного депутата, — були натреновані в цьому спорті витонченого французького базікання, банального, ласкаво злостивого, марно дотепного, вульгарно вишуканого, що надає виняткової і вельми заздрісної репутації тим, чий язик нагострився в цьому порожньому ли-хомовстві.
— Коли ви прийдете обідати? — спитала вона зненацька.
— Коли хочете. Призначте день.
— У п’ятницю. В мене будуть герцогиня де Мортмен, Корбелі та Мюзадьє; святкуватимемо повернення моєї дівчинки, що сьогодні ввечері приїздить. Але мовчіть про це. Це секрет.
— О, звичайно, я прийду! Дуже радий буду побачити Аннету. Вже три роки, як я її не бачив.
— Правда! Три роки!
Аннета жила спочатку в Парижі, з батьками, але потім її пристрасно полюбила бабуся, пані Параден, що постійно жила в маєтку свого зятя, у замку Ронсьєр, в Ері,— полюбила так, як може любити востаннє стара, майже сліпа жінка.
Бабуся за кожним разом довше й довше залишала дівчинку в себе, а що Гійруа майже половину свого життя перебували в цьому маєтку, куди їх раз у раз кликали
господарчі справи чи вибори, то врешті вони почали лише час од часу привозити дочку до Парижа, та й сама вона більше вподобала вільне й рухливе сільське життя, ніж замкнуте життя в місті.
Останні три роки вона не приїздила жодного разу, бо графиня воліла тримати її віддалік, щоб не збуджувати у неї нових звичок до того дня, коли Аннета мала вступити у світ. Пані де Гійруа послала до неї двох освічених виховательок і частіше стала навідувати матір та дочку. До того ж дівчина не могла надовго покинути замок — стара бабуся хворіла й чимдалі підупадала на силі.
Колись Олів’є Бертен щороку їздив до Ронсьєра на півтора-два місяці, але вже три роки ревматизм гнав його на води в далекі міста, а там у ньому пробуджувалася така любов до Парижа, що, повернувшись, він уже не виїздив із нього.
Аннета мала приїхати тільки восени, але
