Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк
— Ваш батько, судячи з того, що я чув про цього піонера торгівлі надгробками, не тямив би себе з радості, коли б утнув таку штуку своїм конкурентам, — відповідаю я. — Він був справжній вояк — але не на полі честі, як ви, а в окопах нещадного ділового життя. Між іншим, чи скоро ми одержимо решту грошей за полірований з усіх боків пам’ятник з хрестом, котрий ви продали ще в квітні? Ті двісті тисяч, які нам ще недодали? Ви знаєте, чого вони тепер варті? За них не купите навіть цоколя.
Генрих щось бурмоче і ховає папірець з адресами. Ц. повертаюсь до контори, задоволений, що трохи збив з нього пиху. Перед будинком стоїть шмат ринви, яку недавно зірвав з даху дощ. Бляхарі саме скінчили лагодити дах: вони приладнали замість відламаної ринви нову.
— А що робити зі старою? — питає майстер. — Вам вона не потрібна. Можна її забрати?
— Звичайно, можна, — каже Ґеорґ.
Ринва стоїть, прихилена до обеліска — Кнопфового пісуара. Вона кілька метрів завдовжки і з одного кінця загнута під прямим кутом. Раптом мені спадає на думку блискуча ідея.
— Залиште ринву тут, — кажу я. — Нам вона ще буде потрібна.
— Навіщо? — питає Ґеорґ.
— На сьогоднішній вечір. Побачиш. Буде цікавий спектакль.
Генрих Кроль від’їжджає на своєму велосипеді. Ми з Ґеорґом стоїмо перед дверима і п’ємо пиво, яке нам подала крізь вікно фрау Кроль. День сьогодні дуже жаркий. Повз нас проходить трунар Вільке з двома пляшками в руках. Він іде спочивати після обіду у вистеленій стружками труні. Навколо пам’ятників з хрестами пурхають метелики. У перістої Кнопфової кішки скоро будуть кошенята.
— Як там долар? — питаю я. — Ти не дзвонив?
— Піднявся на п’ятнадцять тисяч від сьогоднішнього ранку. Коли так триватиме й далі, то ми зможемо оплатити Ризенфельдів вексель вартістю одного надгробка.
— Чудово, Шкода тільки, що нам від того нічого не перепаде. Це трохи зменшує належний для такого випадку ентузіазм, правда ж?
Ґ еорґ сміється.
— І зменшує серйозність нашої професій Звичайно, тільки не для Генриха. Що ти робитимеш сьогодні ввечері?
— Піду в божевільню, до Верніке: Там принаймні нічого не знають про серйозність і сміховинність ділового життя. Там ідеться лиш про буття, про буття взагалі, про існування сповна, про життя, і тільки про життя. Після нього немає нічого. Тому, хто пожив би там довше, наше безглузде гендлярство здалося б просто божевіллям.
— Браво! — вигукує Ґеорґ. — За цю нісенітницю ти заслуговуєш іще одного кухля холодного Пива. — Він бере кухлі і передає їх крізь вікно матері. — Шановна пані, повторіть, будь ласка.
У вікні з’являється сива голова фрау Кроль.
— Може, вам дати маринованого оселедця та огірка?
— Обов’язково! І по шматку хліба. Це добрі ліки від будь-якого виду світової скорботи, — каже Ґеорґ, простягаючи мені кухоль. — А в тебе ж вона є?
— В моєму віці кожна порядна людина страждає від світової скорботи, — спокійно відповідаю я. — Це право юності.
— А я думав, що твою юність украла солдатчина.
— Таки украла. І я ще й досі шукаю її, але ніяк не знайду. Тому в мене подвійна світова скорбота. Так, як подвійний біль у відрізаній нозі.
Пиво напрочуд холодне. Сонце пече нам у голови. І раптом, незважаючи на всю світову скорботу, для мене знову настає та мить, коли дивишся впритул у зелено-золотаві очі буття. Я побожно п’ю своє пиво. Мене зненацька охоплює таке почуття, ніби кожен мій мускул прийняв сонячну купіль.
— Ми завжди забуваємо, що живем на цій планеті тільки короткий відрізок часу, — кажу я. — Тому в нас зовсім неправильний життєвий комплекс — наче у людей, що живуть вічно. Ти помітив це?
— Щеб пак! Це основна хиба людства. З цієї причини цілком розсудливі люди залишають своїм жахливим родичам мільйони доларів, замість того, щоб витратити їх самим.
— Ну гаразд. А що б ти робив, якби знав, що завтра помреш?
— Не уявляю собі.
— Гаразд, один день — мабуть, надто короткий строк. Щоб ти робив, якби знав, що тобі залишилось жити тільки тиждень?
— Все одно не уявляю собі.
— Щось же ти мусив би робити! А якби ти ще мав перед собою цілий місяць?
— Мабуть, жив би й далі так, як тепер, — каже Ґеорґ. — Крім того, у мене б цілий місяць було препогане почуття, що моє життя досі було не таке як слід,
— Ти б мав ще місяць, щоб виправити його.
Ґеорґ хитає головою.
— Я мав би місяць, аби жалкувати, що не так прожив його.
— Ти міг би продати весь наш товар Гольманові й Клоцу, поїхати в Берлін і прожити там місяць шаленим життям з артистами, художниками та елегантними проститутками.
— Моїх грошей не вистачило б і на вісім днів. Що ж до жінок, то я мав би лише дівчат з бару. Крім того, я більше люблю читати про це. Фантазія не розчаровує. Ну, а ти? Що б ти робив, якби знав, що через чотири тижні помреш?
— Я? — питаю збентежено.
— Еге ж, ти.
Я озираюсь довкола. Сад зелений, залитий гарячим сонячним промінням, грає всіма барвами середини літа, над ним ширяють ластівки, вгорі — бездонна блакить неба, а з вікна напроти витріщився на нас старий Кнопф у картатій сорочці й підтяжках. Він щойно прокинувся з похмілля.
— Мені треба подумати. Так відразу я цього не можу сказати. Зараз я почуваю тільки, що не витримав би, якби вважав, що знаю це напевно.
— Не думай про це багато, а то нам ще доведеться відправити тебе до Верніке. Але не на органі грати.
— Саме так, — кажу я. — Якби ми могли знати про це напевно, то збожеволіли б.
— Ще по кухлю пива? — питає з вікна фрау Кроль. — Є також малиновий компот. Свіжий.
— Врятований! — гукаю я. — Ви мене щойно врятували, шановна пані. Я стрілою мчав до сонця і до Верніке. Слава Богу, все ще на місці! Ніщо не згоріло! Чарівне життя бавиться навколо нас метеликами й мухами; воно не розвіялось попелом, воно тут, воно ще має всі свої закони, навіть ті, які ми йому нав’язали, як чистокровному скакунові збрую. Але все-таки, прошу вас, не давайте до пива малинового компоту! Замість нього дайте краще по шматку гарцького сиру! Добрий день, пане Кнопф! Чудова погода! Що ви думаєте про життя?
Кнопф витріщає на мене очі. Обличчя в нього сіре, під очима — мішки. Хвилину він стоїть нерухомо, потім сердито одмахується і зачиняє вікно.
— Ти нібито хотів йому щось сказати? — питає Ґеорґ.
