Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

Ізабела якусь мить мовчить, потім питає:

— Тому кохання таке сумне?

— Воно не сумне. Кохання лише викликає в нас сум, тому що воно недовговічне і його не можна втримати.

Ізабела зупиняється.

— Чому, Рудольфе? — палко вигукує раптом вона і тупає ногою. — Чому так мусить бути?

Я зиркаю на її бліде напружене обличчя.

— Це щастя, — кажу я.

— Щастя? — перепитує Ізабела, пильно дивлячись на мене.

Я киваю.

— Не може бути! Це лихо!

Вона кидається мені на груди і починає схлипувати. Я міцно тримаю її, відчуваючи, як здригаються її плечі.

— Не плач, — кажу, — що було б, якби люди через таке плакали?

— А через що ж іще?

Справді, через що, думаю я. Через усе інше, через зло на нашій проклятій планеті, тільки не через це.

— Це не лихо, Ізабело, — кажу я. — Це щастя. Ми тільки придумали для нього безглузді слова, такі як «глибоке» і «неглибоке».

— Ні, ні! — Вона енергійно хитає головою і невтішно плаче, припавши до мене, а я тримаю її в обіймах і відчуваю, що не я маю слушність, а вона, що саме вона не знає жодних компромісів, що в ній ще горить перше і єдине Чому, не засипане сміттям буття, перше запитання пробудженої особистості.

— Це не лихо, — все ж таки кажу я. — Лихо зовсім не в цьому, Ізабело.

— А в чому?

— То не лихо, що ніколи не можна цілком злитися в одне. Лихо в тому, що доводиться завжди втрачати одне одного, щодня, щогодини. Знаєш про це, однак нічого не можеш вдіяти, воно тече крізь пальці, найкоштовніше з усього, що в тебе є, і ти не здатен його втримати. Завжди хтось помирає першим. Завжди хтось залишається.

Ізабела дивиться на мене.

— Як можна втрачати те, чого не маєш?

— Можна, — сумно відповідаю я. — І ще й як можна! Є багато ступенів утрати, і кожен болісний, а багато страшних, як смерть.

Ізабела перестає плакати.

— Звідки ти це знаєш? — питає вона. — Ти ж іще не старий?

Досить уже старий, думаю я. Якась частка мене постаріла, коли я повернувся з війни.

— Знаю, — кажу, — бо відчув це на собі.

— Відчув це на собі, міркую я. Як часто доводилось мені втрачати дні, години, втрачати частку свого життя, і дерево в світлі ранкової зорі, і свої руки, і свої думки — і щоразу назавжди, а коли я повертався, то був уже іншим. Можна багато всього втрачати, і завжди доводиться залишати все за собою, коли постаєш перед смертю; перед нею людина завжди гола. А коли ж витримаєш двобій із смертю і знайдеш стежку назад, то треба наново здобувати все, що залишив.

Ізабелине обличчя біліє в темряві, і мене раптом заливає хвиля ніжності. Я знову відчуваю, в якій самотності вона живе, безстрашна, одна із своїми видіннями, що загрожують їй, віддана їм на поталу, не маючи сховку, куди можна було б утекти від них, живе у вічному напруженні, не в змозі позбутися його, беззахисна перед усіма бурями серця, живе, не маючи ні від кого допомоги, не нарікаючи і не жаліючи себе самої. Ти, ніжне, сміливе серце, думаю я, незаймане серце, що намагається власними силами дійти суті. Хай навіть тобі не щастить цього зробити і ти блукаєш — однак хто з нас не блукає? Хіба ми майже всі не відмовились давно від будь-яких спроб? Де починається блукання, глупство, боягузтво і де мудрість, і де остання мужність?

Лунає дзвінок. Ізабела лякається.

— Тобі час іти, — кажу я. — На тебе чекають.

— А ти підеш зі мною?

— Піду.

Ми рушаємо до будинку. Коли ми виходимо з алеї, нас огортає мокра пелена дрібного дощу. Вітер жене його короткими хвилями. Іза-бела тулиться до мене. Я дивлюсь униз на місто. Там нічого не видно. Туман і дощ відмежували нас від усього світу. Ніде не блимне жодний вогник, і ми зовсім самі. Ізабела крокує поруч мене, наче стала назавжди моєю, наче зовсім невагома, і мені знову здається, що вона й справді невагома, що для неї, як для постатей з казок і снів, існують свої закони, не такі, дк у нашому житті.

Ми зупиняємось біля дверей.

— Ходімо! — каже вона.

Я хитаю головою.

— Не можу. Сьогодні не можу.

Вона мовчки дивиться на мене, прямо, ясно, без докору й розчарування, але щось у ній раптом наче погасло. Я опускаю очі. У мене так на серці, ніби я вдарив дитину або вбив ластівку.

— Сьогодні не можу, — повторюю я. — Згодом. Завтра.

Вона повертається, не промовивши жодного слова, і заходить у вестибюль. Я бачу, як вона разом з сестрою піднімається сходами, і зненацька мене охоплює таке почуття, наче я безповоротно втратив те, що знаходять тільки раз у житті.

Збентежений, я стою біля дверей. Що ж мені було робити? І як я міг знову так далеко зайти? Я ж не хотів цього. Проклятий дощ!

Я повільно рушаю до головного корпусу. Звідти виходить Верніке в білому плащі, з парасолею.

— Ви одвели фрейлейн Терговен?

— Одвів.

— Гаразд. Піклуйтесь про неї й надалі. Відвідуйте її інколи навіть удень, якщо матимете час.

— Навіщо?

— На це я не можу відповісти вам, — мовить Верніке. — Однак скажу, що, побувши з вами, вона завжди стає спокійніша. Для неї це добре… Вистачить з вас такого пояснення?

— Вона вважає мене за когось іншого.

— Нічого. Для мене важливо не те, як почуваєте себе ви, а як почувають себе мої хворі. — Верніке підморгує мені. — Бодендик сьогодні ввечері хвалив вас.

— Невже? Для цього в нього не було аж ніяких підстав!

— Він запевняє, що ви повертаєтесь назад до сповіді й причастя.

— От ще вигадав! — кажу я, щиро обурений.

— Не зневажайте мудрості Церкви! Вона — єдина диктатура, яка протрималась два тисячоліття.

Я спускаюсь до міста. Крізь дощ сивими пасмами пливе туман. З думки в мене не сходить Ізабела. Я покинув її напризволяще; так вона зараз думає, я знаю. Не треба було взагалі більше ходити туди, міркую я. Це тільки бентежить мене, а я й так не маю спокою. Але що було б, якби Ізабела більше не жила там? Хіба б я не почував себе, так, наче втратив найважливіше, те, що ніколи не зможе постаріти, набриднути, стати буденним, бо ним ніколи не володієш?

Туман пливе повз освітлені вітрини і снує золоте павутиння навколо ліхтарів. У вікні м’ясної крамниці біля смаженого поросяти з цитриною в блідому