Син сонця - Мирослава Горностаєва

— Навіщо говорити порожні слова? — голосно мовив підбадьорений порадою приятеля князь Гастінапуру до брагмана, який якраз закінчив своє казання, — нехай моя гординя й непомірна, але таким створив мене Творець Всесвіту! Я не збираюсь схилятися ні перед ким і зовсім не вважаю себе винним!

— Поштивий Васудево! — звернувся жалібно Дгрітараштра до Кріпиш, — вплиньте хоч ви якось на мого сина, який не слухає ні мене, ні брагманів!

— Князю Дурьйодгано, — лагідно сказав Крішна, — але ж ти сам чудово знаєш свою провину. Чому ж не хочеш виправити її? Ніхто з твоїх воєвод не встоїть проти Пандавів, і це я говорю не вихваляючи їх, а задля правдивого освітлення подій.

Дурьйодгана глянув на Карну. Вайкартана уважно слухав володаря Двараки, але ніяк не відреагував на останні слова. Карна відчував знайому силу, що кільцем стискала розум і силу ту випромінював Темноликий.

«Він бере у полон людські душі, - згадував Вайкартана, — і випробовує їх…» Відділяє покірних від нескорених? Цікаво, що відповів би я на місці Дурьйодгани? Нічого, певне, бо я ніколи й не опинився б на його місці… Ну й ситуація, гірша за програну битву!»

— О, Джанардано, — врешті озвався князь Гастінапуру, — ти звинувачуєш в усьому мене, лише мене, і всі лають тільки мене — і нікого іншого! Пандави згодилися грати в кості по власній волі, і не моя вина, що вони програли! Не знаю, за що їм мене ненавидіти, і для чого вони загрожують мені. Я не бачу серед них того, хто може нас перемогти згідно з законами кшатріїв. Якщо ж ми і загинемо зі зброєю у руках, то тим певніше досягнем неба! Ложе воїна — ложе зі стріл, Джанардано, і хоч ми впадемо на це ложе не схилившись перед ворогом, в душах наших не буде суму! Хто з високороджених буде хилитись перед будь-ким з одного тільки страху, та дбаючи лише про своє існування?!

Дурьйодгана підвівся. Зелені очі його палали дивним блиском. Нині він був зовсім не схожий на ницого заздрісника. Карна здивовано дивився на приятеля, бо теж не пам'ятав його таким.

— Мудрець Матанга мовив про кшатрія, — продовжував Дурьйодгана, — «Нехай він завжди тримається рівно, ніколи не хилиться, хай краще зламається, але не зігнеться!» Я не віддам з примусу навіть стільки землі, скільки можна проколоти голкою!

Карна побачив, як стис вуста Темноликий, котрий явно не очікував такої відсічі. Дурьйодгана ж нахилився до Вайкартани і шепнув:

— Так говорив би ти, Сину Сонця! О, як я хочу бути схожим на тебе!

Під склепінням зали почувся гнівний голос Крішни:

— Ти матимеш ложе героїв, князю! Чекай же битви! Ах, якою ж шляхетною була твоя промова! Та згадай, ниций, що ви зробили з Драупаді разом з Дугшасаною! Це що, за законами кшатріїв? А твій приятель, що зве себе сином Сур'ї, за законами кшатріїв відмовив у допомозі беззахисній жінці? Що ж ти мовчиш, Карно, ти ж у нас знавець вояцьких законів!

— В моєму житті це єдине порушення Законів Матанги, — озвався холодно Карна, — та я винен і не намагаюсь виправдатись. Хай судять мене Боги, Джанардано, а я себе вже засудив.

— А чи засудив себе князь Дурьйодгана, — спитав Крішна насмішкувато, — за спробу вбивства своїх родичів? Чи випадковою була пожежа у Варанаваті, о сину Дгрітараштри? Зупинись же хоч зараз!

Старійшини і брагмани схвально зашепотілись. По залі пішов шемріт. Дугшасана, котрий чуйно прислухався до розмов, вигукнув на весь голос:

— Всі проти нас, брате! Ще трохи цих солодких слів, і старійшини зв'яжуть тебе, о Дурьйодгано, та видадуть синам Кунті! Вони уже змовляються про це! Тебе, мене та Вайкартану Бгішма і Дрона віддадуть своїм улюбленцям! А батько проковтне це зі страху перед Васудевою!

Дурьйодгана гнівно тупнув ногою:

— Якщо вже пішли такі розмови, — мовив, — то мені нема чого тут робити! Але попереджаю, що я так просто не дозволю посміятись над собою! Зрештою, я воїн, рівно як і Дугшасана, а хто з вас наважиться підступитись з мотузкою до Вайкартани, нехай заздалегідь придбає собі дрова для поховального вогнища! Зоставайтеся здорові! Карно, ходімо зі мною!

Князь Ангу поволі встав. На вустах його була усмішка, страшна як полум'я.

— Хто хоче взяти мою волю? — вимовив він.

В залі запала тиша. Крішна дивився на Карну і теж усміхався. Дивно і загадково як завжди.

— Ходімо, Карно! — вигукнув Дурьйодгана і потягнув приятеля до виходу. За ними вибіг Дугшасана.

— Скінчено! — шпарко заговорив він, — ми пропали! Стривайте-но! Він припав вухом до дверей. Карна мовив з огидою:

— Та не трусись хоч зараз, Дугшасано! Я не підпущу до нас нікого на довжину меча!

— Ходімо, Карно, — мовив Дурьйодгана, — ходімо до моїх покоїв.

У приймальні князя Гастінапуру Карна присів на стільчик і опустив голову. Вуста його тремтіли. Він не злякався б і смертного вироку, але ж воля… воля… Стояти у кайданах перед ворогами, терпіти знущання…Дурьйодгана нервово метався по кімнаті, видно, думаючи про те саме. Врешті буркнув:

— Щоб їх пожерли демони! Карно, я підніму охоронців!

— Не роби з себе посміховисько, — озвався Вайкартана, — він цього лише й чекає.

— Крішна?

— Крішна… Крішна… Ти добре говорив, друже, чудово говорив, але вага старих провин знецінила твої слова. І вийшло так, що він правий, а ми кругом винні. Але не бійся, то все розмови, та й годі. Видати тебе ніхто не наважиться.

До приймальні влетів захеканий Дугшасана. За ним увійшов стривожений Шакуні.

— Брате! — вигукнув Дугшасана, — справи зовсім кепські! Шакуні, розкажіть їм, що ви чули!

— Коли ви вийшли, — розпочав ґандгарець, — Крішна сказав, що даремне не схопили зараз же цього князя, що коїть зло!

— Це про мене? — понуро спитав Дурьйодгана.

— Авжеж, небоже! А потім володар Двараки мовив: " Як Дгарма