Син сонця - Мирослава Горностаєва

— Нема людини, яка б не знала історії Пандавів, — спокійно заговорив Вайкартана, — задля Дурьйодгани князь Шакуні виграв у кості, а Юдгіштгіра виконав умови гри. Тепер же, не зважаючи на ці умови, він бажає повернути програне, спираючись на наших найзапекліших ворогів — матс'їв та панчалів. Дурьйодгана може розділитися по справедливості навіть з ворогом, але, якщо його залякувати, не віддасть нікому і шматочка землі. Пандави відбули вигнання і тепер мають жити як підданці Великого Князя Дгрітараштри. Та якщо вони хочуть війни, то ми готові зустрітися з ними у битві.

Дурьйодгана задоволено кивав. Він боявся власного гніву, що міг прорватися будь-якої хвилини і осоромити його. Карна ж завжди панував над собою. І під зливою стріл і під ненависними поглядами. Ось Бгішма вже й розгнівався і знову попрохав слова.

— Радгеє! — вигукнув старий, — ниций боягузе! Що корисного у твоїх словах?! Ти хочеш, аби всі ми загинули? Арджуна один може вийти проти шістьох, а ти здатен лише тікати!

— Відступати мені траплялося, — мовив Карна занадто лагідно, — але я завжди відходив останнім, чого не можна сказати про наших поштивих провідників в минулій битві.

Бгішма аж задихнувся з люті та потягнувся до меча. Карна сидів непорушно, і у синіх очах його танцював холодний вогонь.

— Заспокойтесь, шановний Бгішмо, — мовив примирливо Дгрітараштра, — а ти, Радгеє, будь скромнішим та поштивішим у виразах. Я вирішив відправити до Пандавів посланника, аби взнати про їхні точні наміри. Мені соромно про це говорити, о найгідніші, але більше за Пандавів я боюся власного сина, коли того охоплює гнів. Справу треба якось закінчити миром. Тому я продиктую листа, який і відвезе Санджая, мій особистий сута. Нараду закінчено, панове.

— Переговори… Переговори, — бурчав Дурьйодгана опісля, — все одно доведеться битись. Старі просто тягнуть час, та й годі. До речі, Вайкартано, за що тебе так ненавидить Дід Куру?

— За те, що він — лише син Ґанги, а я — син Сур'ї! — пирхнув Карна.

— А якщо серйозно?

— За те, що йому нічим мені дорікнути, — серйозно сказав Вайкартана, — згадай, як він ганить твого брата Юютсу, котрий народився від служниці. Ми з Юютсу обидва порушуємо існуючий лад, але Юютсу поводиться як шудра, а я — як кшатрій. Ось цього Дід Куру ніколи мені не пробачить.

— Але ж з Відурою вони друзі, - мовив задумливо Дурьйодгана.

— Поштивий Відура знає своє місце, а я все життя доводжу, що моє місце не нижче від князівського.

Дурьйодгана хмикнув і стис другу руку:

— Може я й поганець, — мовив щиро, — але за тебе, Карно, я віддам душу!

— Буває так, що хтось тобі друг, а іншим ворог, — озвався Карна розчулено, — та я не покину тебе, Дурьйодгано, навіть якщо ти залишишся один проти всіх!

Санджая у найближчому часі привіз відповідь Юдгіштгіри, в якій той не приставав ні на які умови і вимагав назад усе ним програне. Дгрітараштра, розгніваний різким листом, хотів був занехаяти мирні переговори, але Відура умовив його стримати гнів і зібрати Велику Нараду, запросивши на неї князів-союзників Кауравів.

Карна, що ночував у матері, збирався на цю нараду з великою нехіттю, бо передчував неприємности. Бгішма знову накинеться на нього, потім до старого приєднається Дрона, а Дгрітараштра буде заспокоювати пристрасті, повторюючи: " Будь поштивим, Радгеє…» Боги, яка нудьга… Бій — то інша річ, у бою всі рівні, коли життя висить на волосинці! Ех, аби дійшло до битви!

Залишивши Радгу у товаристві онуків, що кілька днів тому прибули з Чампи, Карна врешті вийшов з дворика. На вулиці вже стояла його колісниця, і Чатьякі старанно обдивлявся упряж.

— Мій князю! — вигукнув хлопець із щирим захопленням, — доброго ранку! Карна засміявся:

— Доброго ранку, друже! Як там наша четвірка?

— Нагодував, гриви розчесав, почистив, підкови перевірив! — доповів Чатьякі на військовий лад і аж засяяв у відповідь на поблажливий усміх Карни.

— Мій князю, — знову озвався сута, — ви давно бачили Санджаю?

— Давно, — сказав Карна неуважно, потім усміхнувся жартобливо, — певно, запишався старий друг. Не заходить…

— Я вчора, — мовив Чатьякі з раптовою злістю, — трохи його не вдарив… Наробив би, адже він старший, сусідо ваш… Дід утримали, спасибі йому… Потім лаяли: молодий ще, мовчати треба, я сам би. А що дідо можуть самі, з понівеченими руками…

— Та що сталося? — здивувався Карна. Він бо ніколи не чув, аби його сути, чи старий чи молодий, ворогували з візничім Дгрітараштри.

— Зібралися люди біля храму, — шпарко заговорив юнак, — а Санджая якраз йшов з палацу. Ну, всі до нього: «Що?» та «Як?» Він там уже розписував, яке у Пандавів військо, та які вони непереможні. Хтось говорить: " А наш Васушена? Та він здолає усіх п'ятьох хоч разом хоч поодинці!» А Санджая і каже: " Син Радги був сутою і залишився сутою. Де вже йому суперничати з князями! До того ж він боягуз і тікав від матс'їв…» Тут я і поліз на нього з кулаками… Звісно, мій князю, це неладно, але ж візничий Дгрітараштри нахабно бреше! Я можу присягнути хоч би і у храмі, що ми тоді тримались до останку! Вас було поранено двічі, а ви так і не зійшли з колісниці! Навіть вороги ваші говорять, що ви вивели ратгінів з оточення майже без втрат! І раптом якийсь палацовий сута насмілюється ображати вас!

— Одна невдала битва може перекреслити всі минулі звитяги, — сказав Карна спокійно, — учися, хлопчику, таким є життя. А щодо Санджаї, то про хоробрість говорити може лише той, хто сам хоч раз ходив до битви. Рушай, друже! До палацу!

Нарада, як і передбачав Карна, розпочалася дуже бурхливо. Санджая прочитав листа Юдгіштгіри і додав від себе, що Арджуна присягнув винищити усіх синів Дгрітараштри, якщо йому з братами не повернуть Кгандавапрастгу.

- І це може статись! — мовив,