Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою

Син - Філіп Майєр

Читаємо онлайн Син - Філіп Майєр
із сусідньої тераси донісся тихий шелест. Ти ба — її брат Пол теж вирішив наплювати на батькові накази.

— Це ти? — прошепотіла Джинні.

— А хто ж іще? — почулося у відповідь.

— Як ти гадаєш, що буде далі?

— Звідки я знаю?..

— Вони якусь маячню торочать про цих Блаунтів. А ти як думаєш?

Брат не відповідав.

— Ти там заснув, чи що? — пробурчала дівчинка.

— Я так не думаю. Хоча… не знаю.

— А Джонас і Клінт де? Теж пішли спати?

— Та ні — біля батька крутяться.

— А ти когось бачиш там, біля воріт?

— Та вгамуйся вже! — не витримав Пол, але трохи згодом заговорив-таки знову. — Нікого я там не бачу.

— А що як вони виламають ворота?

— Тоді батько їх перестріляє. Я ж бачив на власні очі, як він заряджав «Льюїса». Це такий ручний кулемет.

Батько, мабуть, зателефонував губернатору, адже наступного ранку до них на ранчо приїхали рейнджери із Сан-Антоніо. А ще через день він згодився на те, щоб усі двісті п’ятдесят тисяч акрів його землі ретельно обшукали. Щоправда, ці пошуки не мали успіху. Та й що тут дивного? На таких просторах когось шукати — справа ще безнадійніша, ніж намагатися знайти голку в скирті сіна.

З-поміж усіх чотирьох дітей Чарлза Мак-Каллоу вчитися в школі любили тільки Джинні та Джонас. А Клінт і Пол — ті терпіти не могли навчання. Що ж до їхнього батька — він узагалі вважав, що навчальні заклади — це просто ще один спосіб залізти йому до кишені. І більше нічого. Школа була розташована в Мак-Каллоу-Спрінґс: дівчинка знала, що це її прадід зробив їхнє прізвище таким знаменитим.

Після інциденту з Блаунтами батько Джинні вирішив бодай якось налагодити стосунки з мешканцями міста. І знайшов для цього належний, як він думав, спосіб. Річ у тім, що на стіні школи давно хотіли намалювати пасторальну сцену, де американці разом із мексиканцями працюють разом, будуючи нове місто. Утім, грошей завжди бракувало. Чарлз Мак-Каллоу все оплатив. Але те, що намалювали після цього на шкільній стіні, чомусь нікому не сподобалося: працювали на цьому «шедеврі» лише мексиканці, і, зважаючи на вираз їхніх фізіономій, працювали дуже й дуже важко. Американець же був лише один — патрон (він чимось нагадував батька Джинні), який, сидячи на вороному скакуні, спостерігав за процесом. Тож стіну зафарбували, а Чарлз Мак-Каллоу, як-то кажуть, плюнув: не вдалося налагодити стосунки з людьми — то й нехай йому грець.

Так чи інакше, школа функціонувала здебільшого завдяки грошам родини Мак-Каллоу (хоча Мідкіффи та Рейнолдси теж фінансували її). Навчалися там діти як білих, так і мексиканців. Другі за навчання не платили, але й училися вряди-годи: місяць ходили, місяць ні (або й узагалі на півроку зникали). Шкільному інспекторові на них було начхати. Джинні й не намагалася з ними заприятелювати, бо чудово розуміла: з людиною, яка часто й надовго кудись зникає, дружби не вийде. А щодо її білих однолітків — дівчинка спілкувалася з ними та запрошувала до себе в гості. Але вони, будучи дітьми, не вміли приховувати своїх заздрощів. Джинні чітко бачила в їхніх очах думки на кшталт «От якби це все було моїм», і тому врешті припинила всі спроби потоваришувати з ними. Єдиним винятком для неї ще деякий час залишалася Фанні Мідкіфф. Але це була вже майже доросла дівка, на три роки старша за Джинні, у якої в голові не затримувалися нормальні думки. Хлопці, побачення та марафет — оце й усе, чим вона жила та дихала; усі казали, що вона, тільки-но трохи підросте, зганьбить добре ім’я Мідкіффів.

Коли полковник уже так ослаб, що більшість часу проводив лежачи, Джинні сиділа поряд із ним і, доки він дрімав, робила домашні завдання. Старий увесь час ховався від сонця: першу половину дня перебував у західній частині будинку, де якраз було прохолодно, другу ж — у східній, куди сонце на той час уже не зазирало. А гості до нього все приходили й приходили — кінця-краю цьому не було. Одного разу припхався якийсь єврей (велике цабе з уряду), увімкнув диктофон і попросив полковника розповісти якусь історію. І — почалося. Історій у старигана за його довге-предовге життя назбиралося багацько. Тому він по кілька годин на день щось розповідав, і його оповідки ставали безсмертними. Кушетки стояли на всіх терасах, тож полковник міг відпочивати де завгодно. І він спав дедалі довше. І казав Джинні, що скоро вже настане день, коли він засне навіки.

Але він завжди опинявся на ногах, коли треба було, скажімо, застрелити отруйну змію, яка повзла до їхнього ґанку, щоб причаїтися під ним. Бабуся Джинні все бурчала: мовляв, не дочекаюся того дня, коли ми житимемо в будинку без того клятого земляного подвір’я. А полковник відповідав на те, що того-таки дня гадюки й покусають їх.

Якщо Джинні була біля полковника в момент його пробудження — він просив її принести м’яти й кубиків льоду для приготування джулепу. Старий просто жити без нього не міг. Дівчинка старанно товкла листочки м'яти, а тоді додавала три ложечки цукру й наповнювала келих кубиками льоду. Іноді, перш ніж додати віскі, полковник дозволяв правнучці посмоктати солодку м'ятну крижинку.

У дні, коли надворі було не дуже спекотно, вони вдвох вирушали на прогулянку. Полковник уже ледь пересував ноги й тому, проплентавшись зовсім трохи по яскраво-зеленій травичці, зупинявся відпочити під першим-ліпшим дубом чи в'язом. І розказував правнучці про все, що він устиг помітити довкола, а вона — проґавила. Ось тут, мовляв, нещодавно пробіг олень, а це сліди лисиці. А ось пташка щойно спурхнула з дерева; а ондечки — мишка визирнула зі своєї нірки. А он та нора — зміїне лігвисько. Дівчинка ніяк не могла збагнути, як він усе це може бачити. І хоча зір у неї був значно кращим, ніж у старезного полковника, вона поряд із ним почувалася сліпою тетерею. Їй дуже часто навіть не вірилося в те, що казав прадід, — але щоразу вони, пройшовши трохи далі, знаходили те, про що він говорив. Іноді це був вибілений сонцем череп опосума, іноді — уламок оленячого рога чи перо вівсянки. Якщо погода була не надто суха, то полковник, знайшовши зміїну нору, відправляв Джинні по керосин (щоправда, дуже сухо було майже завжди). Іноді ж він просив її витягти колючку з його твердої пожовклої стопи. Бо взуття полковник не носив: утримувати рівновагу вже не міг. Утім, індіанські мокасини інколи таки взував. Коли до нього приїжджали індіанці

Відгуки про книгу Син - Філіп Майєр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: