Ґолем - Густав Майрінк
Однієї ночі, десь коло другої години, я, ледь притомний від утоми, виліз на полицю під вікном, і, задивившись на повний місяць, сяєво якого, мов масна олія, віддзеркалювалося на мідному лиці баштового годинника, тужно мріяв про Міріам.
Раптом позад себе я почув її тихий голосок.
І вмить прийшов до тями, ніби й не було втоми, різко обернувся й прислухався.
Минула хвилина.
Я вже готовий був повірити, що мені причулося, як раптом усе повторилося. Я не міг до пуття розібрати слова, щось ніби:
Запитай мене. Запитай мене.
То, без сумніву, був голос Міріам.
Тремтячи від хвилювання, я тихенько зліз донизу й підступив до лежанки Лапондера.
Місяць осявав його обличчя. Я виразно бачив його розплющені очі, однак виднілися тільки білки очей.
Відсутність міміки на обличчі свідчила про глибокий сон. Лише уста безустанно ворушилися.
Помалу я почав розуміти слова, які пробивалися крізь зуби.
— Запитай мене. Запитай мене.
Голос неймовірно нагадував голос Міріам.
— Міріам? Міріам? — мимоволі скрикнув я, та миттю притлумив вигук, щоб не розбудити сусіда.
Зачекав, доки його обличчя знову розслабилося уві сні, і тихенько повторив:
— Міріам? Міріам!
Уста Лапондера склалися у ледь чутне, однак виразне: «Так».
Я нахилився вухом до його рота.
За якусь мить долинув шепіт Міріам — її голос годі було сплутати з іншим, мені аж мороз пішов поза шкірою.
Я так жадібно спивав її слова, що вловлював лише сенс сказаного. Вона розповідала про своє кохання до мене й невимовне щастя від того, що ми нарешті віднайшли одне одного і відтепер ніщо не розлучить нас… Вона говорила квапливо, без умовку, як людина, яка боїться, аби її не урвали, заповнюючи кожну секунду…
Потім голос почав затинатися, аж доки завмер.
— Міріам? — покликав я, затамувавши подих і тремтячи зі страху. — Міріам, ти померла?
Відповіді довго не було.
А тоді… ледь розбірливо:
— Ні… Я жива… Я сплю…
І все.
Я щосили прислухався.
Намарно.
Більше ані звуку.
Від хвилювання і трему в усьому тілі я мусив опертися на кант лежанки, щоб не впасти на Лапондера.
Видиво було неймовірно реальним, я, справді, ніби бачив перед собою сонну Міріам і ледве стримався, щоб не припасти поцілунком до уст убивці.
— Генох! Генох![7] — раптом почув я лепетання Лапондера, а потім дедалі виразніше: — Генох! Генох!
Я відразу впізнав Гіллеля.
— Це ти, Гіллелю?
Мовчання.
Я згадав, як десь читав, ніби можна спонукати сплячого до розмови, запитуючи його не у вухо, а спрямовуючи думки до нервового сплетіння у ямці під грудьми. Так і зробив.
— Гіллелю?
— Я чую тебе!
— Міріам здорова? Ти все знаєш? — заторохтів я.
— Так. Я усе знаю. Давно знав… Не турбуйся, Геноху, і не бійся!
— Зможеш мені пробачити, Гіллелю?
— Я ж сказав, покинь турботи!
— Ми скоро побачимося? — я боявся, що не розберу відповіді, бо вже попередня фраза прозвучала ледь чутно, ніби не мовив її Гіллель, а видихнув.
— Сподіваюся. Я чекатиму на тебе… якщо зможу… потім мушу податися… до країни…
— Куди? До якої країни? — я майже ліг на Лапондера. — До якої країни? Якої країни?
— Ґад… на південь від Палестини…
Голос згас.
Сотні думок хаотично нуртували в моїй голові. Чому він називає мене Генохом? Цвак, Яромир, годинник, Фрізландер, Ангеліна, Харусек…
— Бувайте здорові й згадуйте про мене іноді, — раптом голосно й виразно зірвалося з уст убивці. Цього разу голосом Харусека, але ніби я сам це сказав.
Я згадав: то була остання фраза з листа Харусека…
На обличчя Лапондера сповзла темрява. Кружало місячного світла перемістилося на край сінника. За якусь чверть години воно й зовсім зникне з камери.
Я запитував знову й знову, але відповіді більше не дочекався.
Убивця лежав непорушно з заплющеними очима, наче мрець.
Я нещадно докоряв собі, що всі ці дні сприймав Лапондера лише як злочинця і не бачив у ньому людини.
Після усього, що я щойно зазнав, ясно було: він сновида — істота, яка піддається впливу місяця.
Можливо, він скоїв свій злочин у несвідомому стані. Напевно так і було…
Тепер, коли вже заповідалося на розвидень, закляклість на його обличчі зм’якла, поступившись місцем блаженному супокою.
Не може так спокійно спати людина, яка має на сумлінні вбивство, сказав я собі.
Я не міг дочекатися його пробудження.
Чи знає він, що відбувалося?
Нарешті Лапондер розтулив повіки, зустрівся поглядом зі мною і відвів очі.
Я кинувся до нього, схопив його за руку.
— Даруйте мені, пане Лапондер, що я досі так неприязно ставився до Вас! Було так незвично…
— Можу Вас запевнити, я чудово розумію, — жваво урвав він мене на півслові, — як неприємно, мабуть, перебувати поряд з убивцею…
— Не кажіть більше про це, — попросив я. — Нинішньої ночі так багато всього вирувало в моїй голові, я ніяк не позбудуся думки, що Ви, можливо… — я не міг підібрати слова.
— Маєте мене за хворого… — прийшов Лапондер мені на допомогу.
Я ствердно кивнув головою.
— Є певні ознаки, які вказують на це. Я… я… чи можна запитати Вас навпростець, пане Лапондер?
— Так, прошу…
— Це звучатиме трохи дивно… але… що Вам снилося уночі?
Чоловік похитав, усміхаючись, головою:
— Мені ніколи нічого не сниться.
— Але ви розмовляли вві сні!
Лапондер вражено скинув погляд. Подумав якийсь час, а тоді твердо мовив:
— Таке могло трапитися, тільки якщо Ви мене випитували, — я признався, що так і було. — Бо, як я вже казав, мені ніколи нічого не сниться. Я… я мандрую, — додав він стиха, трохи помовчавши.
— Мандруєте? Як це розуміти?
Видно було, про це говорити він не бажав, тому я вирішив пояснити йому причини, які спонукали мене наполягти на своєму, і розповів у загальних рисах про нічні події.
— Можете цілковито на те покластися, — серйозно мовив він, коли я закінчив свою розповідь, — що все, сказане мною уві сні, відповідає дійсності. Коли я стверджував перед цим, ніби не бачу сновидінь, а мандрую, я мав на увазі, що мої сни цілком відрізняються від снів, скажімо так, нормальних людей. Називайте це, як хочете, виходом з тілесної оболонки… Сьогодні вночі, наприклад, я опинився у надзвичайно дивній кімнаті, вхід до якої відчиняється лядою у стелі.
— Який вона мала вигляд? — аж скинувся я. — Занедбана? Порожня?
— Ні, там стояли якісь меблі, але небагато… Ліжко, на якому спала молода дівчина… або ж перебувала в
