Меч Арея - Іван Іванович Білик

— Забув єси в мене книгу свою, Годечане. Забереш? Вона в красній світлиці лежить.

Годой скоса позирив на господаря й відповів:

— А чи не забув єси ти, що я не тямлю по-грецькому? — Й без видимого зв'язку спитав про зовсім інше: — Можів же терплять?

Богдан зітхнув. Можів смерди таки терплять — по одному в оселищі. Терплять — і за те їм хвала. Що б мав робити князь, аби-но смерди відмовилися годувати й можів?

— То є від мого прадіда Велімира, — сказав Богдан, коли вони переходили з наріжної до красної світлиці.

— Відаю.

— Мечем віно те заплатив. А на більше руський смерд не піде. Один між на ціле село — то ще нехай...

— Кесареві — кесареве? — засміявся в темряві Годой.

— Пек його відає. Може, й кесареві, — сказав Богдан, і справді не знаючи, що то: грецька втіха чи, може, данина юдейським богам. — Пек його відає, — повторив він і дав собі слово більше про те не думати, принаймні сьогодні.

В літо 434-е

Місяця березоля в 15 день

Три сини княгині Ясновиди та загиблого роденського князя Вогняна — Гано, Горват й Огнян — їхали густим сосновим лісом у повному зоружінні. Гано довершував своє двадцяте літо, брати ж його були кожен двома літами молодший один від одного. Старший прокладав дорогу крізь част і завали, вслід йому правував коня наймолодший, Огнян, а середульший, Горват, одставав на півпоприща від братів. Коли їхні коні зникали за деревами та буревалом, Горват перегукувався з ними.

Поряд із Горватом їхав верхи ще один юнак. Він був сином лужицького жупана, давно зігнаного з вітчини готами, звався Сікуром і мав стільки ж років, як і Горват. У бору було видно, крізь верховіття світило сонце, й тхнуло грибами, якимось їдким зіллям і гнилим деревом. Трава ще не встигла повитикатись, але в настояному на живиці повітрі вже витала весна.

— Гано-о-о!.. Де сте?..

Передніх не стало помітно, й Горват приклав долоні до вуст і знову гукнув:

— Гано-о!..

— Ту смо-о... — почулось у відповідь зовсім близько, й Горват підострожив коня.

— Як мислиш, Сікуре, коли сонце стане тако — приїдемо?

Сікур стенув плечима.

— Гано ліпше відає. Він ходив у тоті краї.

— Будемо, будемо, — сам себе запевнив Горват. Незабаром ліс почав рідшати, й четверо хлопців почулися вільніше. Горват із Сікуром наздогнали передніх. Гано стояв, зіп'явшись у стременах, і вдивлявсь у бік призахіднього сонця. На обрії синів інший ліс, не можна було тільки розібрати, чи то теж бір, чи діброва, чи, може, букач.

— Тамо єсть, — показав на синю смужку лісу Гано. — Доскочимо, чи ставати тут на ніч?

— Доскочимо! — впевнено відповів середульший брат Горват, його напарник Сікур байдуже мугикнув, наймолодший же, Огнян, до уваги не брався: отрок стає мунжом тільки по вісімнадцятому літі.

— Ано! — смикнув свого воронця Гано, й усі четверо побралися вскач до синьої смуги далекого лісу. Першим знову їхав Гано, по ньому на гнідій кобилиці мчав Огнян, а далі, не відстаючи, йшли парою однакових чалих коней Горват і Сікур.

Ліс то зникав за пагорбами, то знову виринав перед очима, щоразу ближче й ближче. Й коли вони доскакали під перші дерева взлісся, почало смеркатись.

— Не треба до лясу, — почав благати шістнадцятилітній Огнян. Решті хлопів теж ставало моторошно від однієї думки про нічний таємничий ліс у чужій землі, й вони охоче пристали на його благання.

— Страшишся? — зверхньо всміхнувся Гано до наймолодшого брата й помисливе махнув рукою. — Hex буде по-твому.

Вони стриножили потомлених коней і пустили пастися, тоді розіклали багаття й почали парити в'ялену лосятину. Ніч виходила з близької діброви й щохвилі дужче сповивала їх темною плащаницею. Після вечері вони напоїли коней у мілкому каламутному струмочку й, не поставивши варти, позагорталися в сірячиння й поснули. Було тихо й зоряно, поблизу спокійно форкали скакуни. Від жаріні пригаслого вогнища струмувало приємне тепло, й се заколисало виснажених важкою путтю хлопців. Тут була вже земля графа Заградського, до якої вони їхали майже тиждень, отже, тепер могли відпочити й набратися сил.

Ся пригода заполонила Гана вже давно — ще з минулої осені. Відтоді він не мав собі ні дня спокою й тільки думав про сю далеку землю. Місяця сніжня він навіть підбив одного товариша з'їздити сюди, та подорож ся виявилася невдалою — може, кумири не хотіли пустити Гана в землю графа, а може, так було вречено йому, але вже за сією самою дібровою товариша роздер ведмідь, і Гано мусив повертатися додому, бо то був поганий знак. А Гано тепер мусив зважати на все...

Півтора літа тому Гано зазнав неабиякого вдару. Він разом із лужицькими пересельцями спробував ще раз посісти давно засиджені руські городи, але Великий князь витичівський Рогволод завдав лужанам поразки. Лужани вже зарікалися не чіпати ні землі Руські, ні Сіврські, ні Деревські, та переступили клятву, й се впало їм же на голови. Недобиті валки лужичів довго блукали між Вислою й Одрою, хтось осідав у ляхах, дехто пішов з покорою до того ж таки Рогволода, а найбільша частина, боячись мести, подалася під руку готів.

Серед сих останніх був і Гано зі своїми молодшими братами. Візіготський конунг Теодорік дав лужанам-утікачам смужку землі, й за те вони мусили стерегти його границю.

Велося лужанам на тій землі не дуже добре, готські графи їх утискали, примучували до своєї віри й збирали всілякі побори: й для себе, й для конунга, й для святої церкви, хоч лужани й далі вірили не юдейським кумирам готів, а своїм власним. Вони повставали проти графів, тоді графи вбивали їхніх жупанів і самі перебирали владу над лужанами.

Так велося, й ніхто з пересельців не бачив виходу — куди податись. Дехто починав говорити, що, мовляв, було б ще тоді, в давні роки, не піддаватися готській навалі й боронити вітчинну землю, та то були порожні балачки, бо минуло багато часу, готські графи, й маркграфи, й герцоги вже міцно сиділи на завойованих землях, і вибити їх такими нужденними силами не можна було.

Саме тоді й почув Гано про графа Заградського та його доньку Брунгільду. Заїжджі гості розповідали, що в графа інших дітей нема й він буцімто пообіцяв разом із рукою доньки віддати майбутньому зятеві