Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу
«Ніхто не стояв
Під моєю хатиною
Промоклий до нитки.
Це всередині дощ
Не вгаває», —
зітхаючи, сказала Ґеннайсі-но суке, й Ґендзі, хоч і не сприймав цих закидів на себе, подумав: «Чи не занадто з її боку?..»
«Ти — іншого дружина,
Й зустрічатися з тобою складно.
Тому не думаю
Звикати під стріхою
Хатини твоєї стояти», —
відповів він і вже хотів пройти мимо, але, передумавши, щоб часом не образити жінку, пішов за нею та завів з нею жваву жартівливу розмову, досить цікаву також для нього самого.
То-но цюдзьо дратувало, що Ґендзі, вдаючи із себе надзвичайно серйозну й поважну людину, постійно звинувачує його у легковажності. Оскільки той вміло приховував свої численні таємні зальоти, то він думав лише про те, як би викрити його самого, і дуже зрадів, коли помітив, як той зайшов у покій Ґеннайсі-но суке. Маючи намір налякати його, насолодитися його розгубленістю і сказати: «Ну що, запам’ятав цей урок?» — То-но-цюдзьо, однак, не спішив його здійснювати.
Дув холодний вітер, щораз густішала нічна темрява. Здогадуючись, що в покої заснули, То-но цюдзьо прокрався нишком усередину. Коли Ґендзі спокійно дрімав, до його вух долинула чиясь хода. Звичайно, він не сподівався, що це То-но цюдзьо, і подумав: «Напевне, Сурі-но камі[166] все ще не може її забути...» — соромлячись того, що такий немолодий чоловік стане свідком його негідної поведінки. «О, який жах! Я піду! — сказав він старій жінці. — Напевне, павук вас сповістив[167], що він до вас прийде, але ви мене обдурили», — і, підхопивши свій одяг, заховався за ширмою. То-но цюдзьо, ледве стримуючи сміх, підійшов до ширми, і навмисне з грюкотом узявся її складати. Жінка, незважаючи на похилий вік вельми охоча до любовних пригод, з чималим досвідом переживання таких випадків, страшно розгубившись, безпорадно думала тільки про одне: «Що він з ним хоче зробити?» — і, тремтячи від страху, схопилася за То-но цюдзьо. А Ґендзі хотів лише вислизнути, поки його не впізнали. Однак уявивши собі, який ганебний вигляд матиме, якщо тікатиме у пожмаканому одягу й зім’ятому уборі, завагався. Що ж до То-но цюдзьо, то він, побоюючись, щоб Ґендзі не впізнав його, мовчки, ніби з несамовитою люттю, вихопив меча, а жінка з криком: «Що ви! Що ви!» — впала перед ним на коліна, склавши так благально долоні, що він мало не пирснув. Далебі, видовище було безглуздим: жінка років п’ятдесяти семи-восьми, зовні начебто приваблива й молодцювата, забувши про все на світі, кричала й тремтіла від страху, опинившись між двома двадцятирічними красенями. Хоча То-но цюдзьо вдавав із себе зовсім невідому людину і поводився загрозливо, Ґендзі все-таки здогадався, з ким має справу. «Вистежив мене і зіграв зі мною оцю комедію», — подумав він, почуваючись дурнем. Упевнившись у тому, що перед ним справді То-но цюдзьо, він схопив його за руку, що тримала меч, і боляче вщипнув, а той, невдоволений, що його впізнали, більше не витримав і розреготався. «Ви що, з глузду з’їхали? Що за жарти? Дайте одягтися!» — сказав Ґендзі, але То-но цюдзьо не відпускав з рук його одягу. «Тоді роздягайтеся і ви!» — вимагав Ґендзі, намагаючись розв’язати його пояс і стягти з нього одяг, але То-но цюдзьо вперся: «Ні, нізащо!». Врешті-решт тяганина між ними скінчилася тим, що спідній одяг Ґендзі тріснув.
«Хоч як старанно
Любовної пригоди таємницю
Ви берегли,
Але розірваний удвох
Одежі шов її розкрив.
Якби ви зверху одягли її, усім би стало ясно», — сказав То-но цюдзьо, а Ґендзі відповів:
«Хоча ви знали,
Що годі щось у світі приховати
Під літньою одежею,
Та де пропала розсудливість ваша,
Якщо прийшли мене лякати?»
Обмінявшись такими віршами, вони залишили палац, обидва в пом’ятому вбранні, але задоволені один одним.
Повернувшись додому, Ґендзі лежав, думаючи про те, що, на жаль, То-но цюдзьо все-таки його вистежив. Ґеннайсі-но суке, страшно приголомшена вчорашньою подією, наступного ранку прислала йому забуті шаровари і пояс.
«Марно нарікати
На щось тепер,
Як одна за одною
Хвилі наринули
Й разом покотились назад...
І навіть оголилося дно...»[168] —
написала вона.
«Яке зухвальство!» — спочатку подумав Ґендзі, але, потім пожалівши її, відповів:
«Мене не бентежить
Буйна хвиля морська.
Тільки жаль, що обіймам її
Віддатись готовий
Берег скелястий...»
Пояс належав То-но цюдзьо. «Він темніший від мого», — розглядаючи його, Ґендзі раптом помітив, що його власний рукав залишився без нижньої частини.
«От неподобство! В які тільки справді безглузді історії не потрапляє людина, схильна до любовних пригод!» — подумав він, потроху заспокоюючись. Та саме тоді з палацу від То-но цюдзьо принесли якийсь згорток: «Будь ласка, пришийте скоріше...» — «Коли це він одірвав? — сердився Ґендзі. — Добре, хоч пояс його потрапив до мене!» І, загорнувши пояс у папір однакового з ним кольору, він послав його То-но цюдзьо:
«Боюсь, дорікати
Почнете мені
За дружбу розбиту.
Тому пояс синій[169]
Вам віддаю».
А То-но цюдзьо відповів:
«Ви вирвали
У мене синій пояс.
То хіба не можу докоряти,
Що ви розбили
Нашу дружбу?
Тож начувайтеся!..»
Сонце вже підбилося досить високо, коли обидва прибули на службу в палац. То-но цюдзьо вельми розважало те, як незворушно-спокійно, ніби напередодні нічого не сталося, поводився Ґендзі, та оскільки того дня йому довелося виконувати чимало державних справ, то й він мав статечний, поважний вигляд. І лише тоді, коли випадково їхні погляди зустрічалися, на їхніх губах з’являлася посмішка. А коли поруч не було нікого, То-но цюдзьо, підійшовши до Ґендзі, сказав: «Гадаю, ви зрозуміли, що вас покарано за таємні походеньки?» — і кинув на нього сердитий косий погляд. «А чому, власне, мене покарано? Швидше треба пожаліти того, хто даремно приходив і повернувся з нічим. Справді є підстави вважати гірким життя в цьому світі...» Обмінявшись такими словами, вони згадали про один вірш[170], в якому сказано, що біля гори Токонояма протікає річка Мовчання, тобто, мовляв треба мовчати про любовні пригоди, й пообіцяли один одному тримати
