Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу
Коли одного разу, щоб дізнатися про стан здоров’я принцеси Фудзіцубо, Ґендзі вирушив до її садиби на Третій лінії, його зустріла тільки прислуга — Омьобу, Цюнаґон, Накацукаса та інші. «Вона мене сторониться», — з гіркотою подумав він, але, приглушивши образу, завів розмову з жінками про се, про те. І саме тоді завітав принц Хьобукьо. Почувши, що в домі перебуває Ґендзі, він захотів з ним зустрітися. Мимохіть кинувши погляд на його елегантну, звабливу зовнішність, Ґендзі подумав: «От якби він був жінкою...» — і, відчуваючи до нього з різних причин[152] приязнь, завів з ним дружню розмову. «Що й казати, рідкісна краса», — у свою чергу думав принц, задоволений як ніколи відвертим і щирим ставленням Ґендзі до себе, і, звісно, не вбачаючи в ньому свого майбутнього зятя, сластолюбно мріяв бачити його жінкою. Коли увечері принц Хьобукьо пройшов за завіси, Ґендзі, провівши його заздрісним поглядом, згадав, як колись разом з батьком заходив у покої принцеси і розмовляв з нею зблизька, без посередників. А тепер, на жаль, вона здавалася як ніколи недоступною, що аж страшно подумати. «Мені треба було відвідувати вас частіше, але, не маючи до вас нагальної справи, я не хотів бути нав’язливим. Але я був би радий, якби ви повідомили про потребу, яку я міг би задовольнити», — сказав він сухо прислузі на прощання. Омьобу не знала, як йому зарадити. Останнім часом принцеса, видно, мучилася ще більшим, ніж раніше, каяттям, і не бажала зустрічатися з Ґендзі, а тому з відчуттям жалю до неї та власної провини Омьобу нічого й не домоглася, а дні минали за днями... «О, яка непевна доля нам випала!» — думали обоє закоханих у глибокому відчаї.
А Сьонаґон, годувальниця юної Мурасакі, раділа, що несподівано опинилася в чарівному світі розкошів і достатку. «Чи не сам Будда обдарував нас так щедро на благання покійної монахині? — думала вона. — Але ж у домі Лівого міністра ще живе головна дружина Ґендзі, крім того, на стороні в нього багато коханок, тож хіба можна передчасно тішитися?» Однак його особлива прихильність до дівчинки вселяла надію на щасливе майбутнє.
Оскільки за покійними родичами з материнського боку жалоба тривала три місяці, то наприкінці року з юної Мурасакі зняли темний одяг. Щоправда, монахиня виростила її сама, без матері, тож її убрання, не надто яскраве, а рожеве, світло-бузкове або світло-жовте, і тепер вельми їй личило. Збираючись на церемонію Новорічного вітання Імператора, Ґендзі зайшов до своєї вихованки.
«Чи почуваєтеся ви дорослою від сьогодні?» — запитав він, сяючи приязним усміхом. Хтозна-коли юна Мурасакі виставила свої ляльки і тепер бавилася ними. Напхала їх у шафку заввишки три сяку і розставляла всюди, де тільки було місце, лялькові хатки, які подарував Ґендзі. «Інукі поламала все, що я зараз виправляю, бо, мовляв, виганяла злих духів[153]», — скаржилася дівчинка цілком серйозно. «О, справді вона вчинила нерозважно. Я велю все полагодити. А ви утримайтеся від поганих слів і не плачте, бо сьогодні святковий день», — повчав Ґендзі й вийшов, оточений численним почтом. Прислуга провела його захопленим поглядом з галереї. Разом з жінками була дівчинка, яка відразу після цього взялася до гри: одну ляльку, буцімто Ґендзі, почала споряджати до Імператорського палацу.
«Принаймні цього року ви нарешті подорослішаєте. Вам уже минуло десять, тож пора розлучатися з ляльками. Маючи чоловіка, вам слід триматися гідно, як личить дорослій жінці. А вас навіть причесати важко», — дорікала Сьонаґон. Цим вона хотіла присоромити дівчинку, в голові якої були самі ігри, а насправді та думала: «Так, справді, тепер я маю чоловіка. Такого вродливого й молодого, як у жодної жінки...». А це означало, що дівчина все-таки дорослішала. Служниці дивувалися, що вона все ще поводиться по-дитячому, бо не уявляли собі, наскільки незвичні в неї стосунки з Ґендзі.
З Імператорського палацу Ґендзі вирушив до садиби Лівого міністра. Як завжди, Аої, його дружина, зустріла його із стриманою й холодною чемністю. Ображений такою нелюб’язністю, він сказав: «О, я був би такий щасливий, якби принаймні з цього року ви змінились і поставилися до мене так, як заведено між звичайним подружжям». Але, на жаль, відтоді, як вона дізналася про якусь особу, що оселилася в садибі на Другій лінії, і запідозрила, що та може стати головною дружиною, то ще більше віддалилася від чоловіка. А коли Ґендзі, вдаючи, ніби не помічає її настрою, спробував жартувати, вона, не витерпівши, відповідала зовсім не так, як мала б будь-яка інша жінка. Старша від нього на чотири роки, вона перевершувала його зрілою, в повному розквіті, жіночою красою. «Хіба є в ній якась вада? Її ображає моя надмірна легковажність», — дійшов висновку Ґендзі. Єдина дочка Лівого міністра й принцеси крові, сестри Імператора, що виросла у знатній родині, вона мала горду вдачу і надзвичайно болісно сприймала найменшу чоловікову зневагу. А Ґендзі, щасливчик долі, відповідав їй тим же, а тому відчуження між ними наростало.
Звісно, Лівий міністр також засмутився, помітивши, яке ненадійне серце в Ґендзі, але як тільки зустрічав його, то забував про свій гнів і старався догодити зятеві. От і наступного ранку, зазирнувши до Ґендзі, коли той одягався, щоб їхати до Імператорського палацу, міністр власноручно приніс йому чудовий пояс з коштовним камінням, розправляв на ньому одяг ззаду й мало не натягував черевиків йому на ноги. Нічого й казати, видовище було зворушливим. «Цей пояс більше годиться до Палацового бенкету[154]», — сказав Ґендзі, але міністр наполягав на своєму — мовляв, на той випадок знайдеться щось краще, а цей просто трохи незвичайний — і врешті-решт змусив його надіти пояс. Здавалося, ніби зміст його життя полягав у тому, щоб у всьому догоджати зятеві. І не було в нього більшої радості, ніж хоч зрідка бачити його у своєму домі. У своїх відвідинах з Новорічними вітаннями Ґендзі обмежився тільки Його Величністю, принцом-спадкоємцем і попереднім імператором. Побував також у садибі Фудзіцубо на Третій лінії. «О, який гарний сьогодні пан Ґендзі!
