З ким би побігати - Давид Гроссман

— Ти що, боїшся, га? — співчутливо спитала Шелі. — Нічого, спершу всі так... Я теж. Всі думають, що прийшли сюди на тиждень-друтий, як у табір для художньо обдарованих дітей. Усі ці милі дітки, які ненадовго дременули з-під матусиної спідниці. Потім залишаються. Всі залишаються — навіть коли тікають, то врешті-решт повертаються. Це засмоктує. Важко пояснити тому, хто тільки що прийшов. Це подібне до такого кошмару, з якого неможливо вирватися.

Тамар опустилася на своє ліжко.

— Я тобі не заздрю, — сказала Шелі і всілася, широко розставивши ноги. — Ти ще на тому етапі, коли це боляче, коли сумують за домівкою. Раптом чимось запахло, і згадується смаженя, яку готувала мама, з тоненько нарізаним салатом, правильно?

Тамар похнюпилася. Який там салат. Коли мама востаннє заходила на кухню? Коли востаннє промовила хоч одну фразу, яку Тамар не змогла б угадати наперед і яка не скидалася б на репліку з чергового серіалу? Коли вона взагалі була, була по-справжньому, не ховаючись під шаром жалю до себе, не оплакуючи всім своїм виглядом і кожним рухом свою гірку долю, що прирекла її на цю родину? Коли вона обстоювала свою думку перед Тамар чи перед батьком? Коли, чорт забирай, вона насправді була мамою «всім цим Тамар», як вона її називала з удаваним зітханням? Так-так, «усім цим Тамар», непосидючим і пересвареним між собою? А батько... Тамар відчула гострий укол туги — і на якусь мить опинилася з ним сам на сам — на одній з їх нічних прогулянок. Тільки вони двоє, мовчки, швидкою ходою, годину чи півтори. Батькові була потрібна купа часу, перш ніж він погоджувався заради неї розлучитися зі своєю дитячою зарозумілістю і фальшю, перш ніж припиняв дражнити її і перебивати кожну її фразу черговим ущипливим зауваженням. І лише тоді Тамар опинялася віч-на-віч з людиною, яку батько методично і жорстоко заштовхував якомога глибше всередину себе. Тамар згадалося, як одного разу, десь із рік тому, батько торкнувся її руки, перш ніж вони увійшли в будинок, і квапливо сказав: «З тобою говорити — все одно що з мужчиною». Вона зрозуміла, що з його уст ці слова — найбільша похвала, і стрималася, щоб не спитати, чому в нього немає жодного друга, жодного чоловіка, якому він міг би висловити все.

— У мене, слава богу, все вже позаду, — звідкись здалеку долинув голос Шелі. — Я їх стерла геть-чисто. Обох. Про мене, так хай здохнуть. Зараз я сама собі матуся з татусем. Та я, між іншим, цілі батьківські збори!

І, закинувши голову назад, вона наповнила кімнату дзвінким сміхом, який цього разу пролунав якось аж надто голосно. Пересміявшись, Шелі нервово попорпалася в одному зі своїх рюкзаків і витягла нову пачку «Мальборо».

— Тобі сигарети не заважають?

— Ні. А тобі не заважає собака?

— А з чого б йому... тобто їй заважати? Її ж Дінка звуть? Ну хай буде Дінка. Це не на честь Алісиної кішки з «Дивокраю»?

Тамар усміхнулася:

— Ти друга людина на світі, яка здогадалася.

Першим, ясна річ, був Ідан.

— Нічого так витріщатися, — сказала Шелі. — Коли б я цьогоріч здавала на атестат зрілості, то вже точно натиснула б на літературу. Йди сюди, Дінко! — Вона витягнула губи трубочкою, поцмокала, і Дінка підійшла до неї, мовби вони були давніми друзями. — Йди до матусі, до матусиної матусі і до матусиного татусика...

Шелі закурила, випустила дим убік з куточка рота.

— Що за очі у неї, — прошепотіла вона. — Все-бо вона розуміє.

І раптом зарилася обличчям у собачу шерсть. На кілька хвилин у кімнаті все завмерло, тільки у Шелі злегка здригалися плечі. Дінка встала. Тамар відвела погляд до вікна. Крізь рвану занавіску в кімнату просочувались косі пасмуги світла. Тисячі порошинок безнастанно кружляли в них. Шелі перевернулася на ліжку і всілася спиною до кімнати.

— Це заразливо, — врешті сказала вона ледь надтріснутим голосом. — Коли з’являється новенький, від якого ще хатнім духом повіває, раптом і на тебе накотить, прямо всю зсередини проїсть!

Якийсь час Тамар сиділа на ліжку, ворушачи великими пальцями ніг, потім боязливо, крадькома випросталась на всю довжину, відчувши всі ями й горби матраца, колючість грубого коца.

— Вітаю! — сказала Шелі. — Це тут найважчий момент, як у море увійти, коли вода тобі сама знаєш куди потрапляє.

— А скажи, — спитала Тамар, — чому майже нікого немає в кімнатах?

— Таж усі виступають.

— Де виступають?

— По всій країні. Пізно ввечері потихеньку почнуть вертатися. Деякі два-три дні проводять на виїзді, але потім все одно повертаються. А увечері в п’ятницю тут усі на місці. — Шелі випустила кілечко диму й, усміхнувшись йому услід, додала: — Як велика родина.

— Ага. — Тамар взяла інформацію на розум. — А як тутешня публіка?

— Всякі є. Деякі — путящі хлопці й дівчата, просто супер, ну це більше ті, які грають. Але є й зовсім негідь. А в основному — психи. Не те що поговорити ні про що, вони тебе впритул не бачать, майже весь час обдовбані. А коли ні, — вона махнула рукою із сигаретою, — краще триматися від них подалі. Їм тільки покажи слабкість — живцем зжеруть.

— Обдовбані? А цей... Пейсах сказав, що...

—