З ким би побігати - Давид Гроссман

Його величезна голова недовірливо схилилася набік. Забарившись якусь мить, він махнув рукою:

— Окей. Поки що замнемо. Теперечки так. Я можу дати тобі спальне місце — кімнату з ліжком, дворазове харчування, вранці — чай з чим-небудь, увечері — гаряче. Гроші, які ти заробиш своїми пісеньками, ти віддаєш у пансіон за житло і жратву, а від мене отримуєш тридцять шекелів денно на сигарети, воду та дрібні витрати. Тільки я тебе по-хорошому попереджую: навіть думати забудь про те, щоб мене кинути. А запитай чому?

Тамар запитала — чому.

Товстун злегка закинув голову й усміхнувся, смикнувши зубочисткою:

— Ти, здається мені, дівчина ніжна і делікатна, тому краще нам у подробиці не вдаватися, а висновок такий: Пейсаха не кидають. Ми один одного зрозуміли?

На якусь мить перед Тамар промайнуло те, про що говорив Шай: миттєва, майже невловима, але така кардинальна зміна в Пейсаху.

— Не те щоб не намагалися. — Він розтягнув усмішку ще рівно на міліметр, устромивши в Тамар холодний погляд, що продерся у саму її душу, у саму темряву, туди, де ховалася її таємниця. — Завжди знайдеться розумник, який гадає, що саме у нього першого вигорить це діло.

Тамар побачила кучерявого хлопчину зі зламаними пальцями.

— Але той, хто спробував, скажімо так, більше не пробує. Нічого він більше вже не пробує.

Які у нього очі, злякано подумала Тамар, щось із цими очима не так, вони у нього не зв’язані з рештою обличчя. Вона не знала, що б таке зробити, аби припинилося це ганебне тремтіння в ногах.

— Коц і матрац візьми в останній кімнаті, в кінці коридору, там, де лічильники на стіні, і підшукай собі кімнату. Вільних до хріна. Увечері о дев’ятій жрачка в їдальні на другому поверсі. О дванадцятій нуль-нуль — відбій і вирубається світло. Між іншим, що це за псина?

— Це — моя.

— Ну тоді — весь час тільки з тобою. Мені ні до чого, щоб вона тут кого-небудь погризла. Щеплення має?

— Так.

— Ну а як щодо жратви для неї?

— Я сама про неї подбаю.

— Лади. А тобі пояснили, що маєш робити?

— Ні.

— Значить, потім.

Пейсах знову взявся за телефонну рурку, почав набирати номер, але зупинився.

— Ей, момент, ще дещо: ти вживаєш?

— Ні.

Хоч би він не перевірив рюкзака, подумала Тамар. Там у неї приховано п’ять доз, загорнені в колготки.

— Тільки спробуй тут ширнутися! Один раз засічу — лягавим здам.

Бабця енергійно закивала.

— Я не вживаю.

Проте він збив її з пантелику, це вже точно. Тамар думала, що тут усі сидять на голці. Так Шай сказав їй по телефону, благаючи витягнути його звідси.

— Тому що у нас, — Пейсах несподівано підвищив голос, — тільки чисте мистецтво, а будь-яка інша капость — це не у нас, ясно?

Тамар раптом здалося, що він звертається не до неї, а до когось, хто ховається в кімнаті чи за вікном.

— Стій-стій! — Він знову повісив слухавку. — Ти що, так ось весь час?

— Як «так»?

— Та так, що тебе не чути.

Тамар зніяковіло завмерла, витягнувши руки.

— Та як же ти взагалі співаєш, коли розмовляти не вмієш?

— Співаю я, співаю, — вона заговорила голосніше, намагаючись підбавити в голос життя.

— Ну ж бо, валяй, послухаємо! — Пейсах випростав величезні ноги.

— Тут? Зараз?

— Факт, тут. Ти що, думаєш, у мене є час ходити на концерти?

Тамар напружилася, її раптом захлеснули образа і подив. Прослуховування? Тут? Але зразу, згадавши, навіщо вона тут, опанувала себе. Заплющила очі, зосередилася.

— Давай, люба! Тобі що, група на розігріві потрібна? Я не можу тут з тобою весь день ляси точити.

І Тамар заспівала. «Не називай мене любою» Корін Елаль. Це був неправильний вибір, але пісня буквально вихопилася з неї, немов крик, Тамар не встигла її зупинити. Вона і мріяти не могла, що заспіває таку пісню без супроводу, сама. Але лють, що бушувала в ній, вилетіла піснею, і Тамар співала чудово, і пронизливі паузи між фразами супроводжували її не гірше за цілий оркестр. Вона співала несамовито, добре дихаючи і правильно рухаючись, і з відчаєм розуміла, що робить свою першу жахливу помилку у стосунках з цією людиною. Вона вже не могла зупинитися, знаючи, що коли перерветься, то позбудеться шансу залишитися тут. Але не можна, не можна було вибирати пісню з таким прозорим підтекстом. Вона проспівала: «Не називай мене любою, я від цього тану, я від цього стаю шоколадною рибкою», і погляди їхні схрестилися — війну було оголошено. А коли пісня розповіла про те, що «у маленьких квіточок є мудрість своя», Тамар немов повідомила Пейсаху: перед ним не звичайна вулична доходяга, остерігайся