Quid est Veritas? - Наталена Андріанівна Корольова

— Який це Нафталим?

— Та ж отой вільний, що то його недавно прийнято до храмової варти! Оповідав у попіні[238]…

— Що?.. Що?.. — як тихий шелест, озвались питання.

— … Що вартові, всі до одного, ба-чи-ли… ян-го-лів!

— Всемогутній!.. Хай і стіни не вчують цих слів!.. А ще що?..

— Таж бачили… І його самого, Раббі! Живий до учнів приходив!.. Говорив їм, пив із ними!..

Але голосно в цілому Єрусалимі дзвонило:

— Не воскрес! Бо мертві не воскресають!

Однак, хоч ці слова вийшли з Каяфиного палацу, в самім палаці їх не повторяли.

Домашні слуги, як і радники синедріону, стривожені й заклопотані, говорили пошепки про одно:

— Чи витримає первосвященик?

Було йому зле. За ці три дні немов спорохнявів, недавно ще такий кремезний старець. Тепер же, немов десятки літ перелетіли над ним, а перст Божий ніби діткнувся його обличчя. Повіка лівого ока не підіймалася. Куток уст упав додолу, а все обличчя викривилося… Ледве вимовляв, наче розжовував беззубим ротом слова, що по довшім шуканні знаходив їх у пам’яті.

Перед хвилиною мало не вмер з обурення і, проклявши, вигнав з хати лікаря Сафатію. Бо Сафатія сказав, що хворому князеві князів священичих[239] треба виголити голову[240]… Мовляв, інакше марні будуть усі холодні обклади.

Тепер Каяфа лежав обкладений подушками. На голові мав доставлений з гір свіжий сніг.

Уже вдруге пускали йому жилою… Нічого не помагало.

Обмотаний биндами, важкий і здебільшого нерухомий, первосвященик тільки в хвилини великого роздраження мотав головою, неначе кінь, що його б’ють мухи на пасовищі.

Лікарі наказували найповніший спокій. Головне — жодних відвідин! Тим більше — жодних нарад!

Які вже там справи!

Таж Каяфа не знав ні сну, ні млості.

Лікарям і домашнім звелів вийти геть із його спальні. А слугам — негайно покликати його намісника Гайана.

Уже більше як годину був Ганан у Каяфинім палаці. Але ж Єгонатан, зустрівши Гайана у вестибюлі, мовчки попровадив його до своєї робітні.

— Доведеться відкласти сьогоднішнє побачення… Дуже кепсько йому… І, казали лікарі, дуже небезпечно його турбувати. Проклят будь сім разів безбожний язик Сафатії. Подумати тільки: виголити первосвященика!.. Це ж позбавити його навіть звичайного священства! — немов вичитував із законника Єгонатан.

Ганан шарпнув рукою, аж із столу злетіло кілька шматочків сухого атраменту, мелану[241].

Був схвильований до дна, як Генесаретське озеро в час великої хуртовини.

— Таж небезпека стала повітрям нашим, що ним дихаємо, хлібом, що його їмо щодня!.. Що ж, не знає первосвященик, що учні… «його» ходять на волі й навчають?..

— «Його» учні!.. Але ж і вони не були певні його воскресіння…

— Не були певні! — сердито відштовхнув Ганан коробочки з фарбами та клеєм для мелану.

Схопився й почав ходити по діагоналі великого Єгонатанового покою.

Єгонатан обережно прибрав із столу коробочки з фарбами.

— Тут ніхто не чує нас, і чи ми обидва не правовірні? — смикав слова Ганан.

— Що ж, не скажемо самі собі у вічі: маємо ми підстави не вірити бодай найкоротшому його слову? «Мертві не воскресають!» Але ж чи в IV розділі книги пророка Ісаї викреслиш слова: «Як поява світанку вранішнього, таким певним є воскресіння його»… Так будемо й себе морочити пустими словами?.. Треба чину! І то негайно!

Єгонатан затис зуби й розклав руки:

— Говоримо, як ти хотів… — промовив крізь зуби. — Адже Голгофа, здається, це був «чин»?.. А хворий Каяфа? Що він тепер може? Схвилюється й помре…

— А хто ж, як не він сам, казав на нараді цими днями: «Ліпше, щоб одна людина вмерла за цілий нарід»…

Ганан постукав собі в чоло, ніби в зачинені двері:

— Таж увесь нарід в небезпеці! А без наказу первосвященика не можна почати діяти…

— Ну-у, — протяг крізь зуби скриб. — Є то істина, але…

— Істина! Істина!.. Істину лишім Пилатові! Нам важлива не «істина», а щоб вибраний богом нарід таким лишився й надалі!.. Таж нікому не тайна, що назаретська отрута вже й сьогодні робить між нашими страшні спустошення. «Всі рівні!» «Всі однакові», «ближні», «брати»! Тож і римляни нам «брати»? Може, ще й «старші брати»?.. В мене аж голова тріскає від думки: як було не збагнути, як не скористати?! Адже таки він — з роду Давидового!.. Адже таки він, — кажу це цілком свідомо! — таки він Месія! Дійсний Месія! І, замість того, щоб з поміччю Божою вдарити на гнобителів, що сьогодні мають якусь там одну та ще й неповну Германську легію[242]…

— «Любов»!.. «Ближні!».. «Цезареві — цезареве»!.. Ні! Ти поведи нас до бою! З’єднай і поведи! Як Гедеон! Як Ісус Навин! Тоді, коли б і вмер у борні, ми б самі «воскресили» його!.. Але запізно підкладати до багаття, коли вже вивернено казанок!.. Піди поглянь! Коли старий дійсно в безнадійному стані, тоді мушу перебрати відповідальність на себе. Гаятись неможливо!

Круто повернув і глянув скрибові у вічі:

— Чи ж я не був первосвящеником перед ним? Він лише