Quid est Veritas? - Наталена Андріанівна Корольова

Її голос співав, як акорди арфи. Обличчя стало ще яснішим, гарнішим:

— Не тому не приймаю Каєвого кохання, кохання найліпшого з юнаків, яких я зустрічала! — не тому, що сама його не кохаю, а тому… — затрималася на мить і ніби прочитала вголос записані в її серці вогненні слова: —… тому, що вибрала я іншу участь… Іншу долю… що не відіймуться від мене…

Сухий та чорний, як висушений жук, Каяфів скриб Єгонатан дочитав безбарвно рівним голосом постанову синедріону й затис вузькі бліді губи, неначе безустий. Чекав, спустивши очі, нерухомий, спокійний, неначе духом непритомний.

На цей раз Пилат прийняв найвищих представників юдейського духовенства, немов торгівців невільниками, у критій колонаді палацу.

І тепер, здавалося, навіть забув про те, що вони стоять, чекаючи на його вирішення. Задивився на сонячну цятку, що горіла зіркою на шоломі центуріона Корнелія. Чув, як велетенська незрима вага тупо тисне йому на серце, а м’язи немов дрібно тремтять шкірою, як мертвий шерех[228] під рівною поверхнею моря. Мовчав. Мовчали й усі присутні. Тільки важкий, астматичний віддих Гайана, другого єрусалимського первосвященика, ніби шкрябав задушливу тишу.

Пилат з великим зусиллям стримував схвильованість, що мало коли доходила до такої міри…

Знову зранку не побачив Прокули. А це примушувало його думати: чи дійсно її так опанувала недуга, що вже сама по собі викликала тривогу?.. Чи причина полягала в іншому, може, гіршому?..

Клавдія стала помітно не та, якою була протягом двадцятьох літ. Не та і духом, і зовнішньо.

А від того Пилатові і здавалося, що він лишився ніби одинокий на самітнім шпилі, над великою прірвою, без тієї твердої підпори, на яку безпечно спирався завжди.

Та ще й тепер, у такий критичний мент своєї боротьби з ідумейцем, юдейськими священиками та, хто знає, з якими ще йому невідомими ворогами тут і, може, в Римі…

З незапам’ятних часів переконанням квіритів[229] було, що Рим став для світу Римом через мудрість своїх законодавців, хоробрість своїх вояків і з огляду на чесноти своїх мудрих матрон[230]. Хто ж не відає, що в кожній жінці приховано щось від пророчиці[231]?

Прокула ж саме з тих, що, мов справжні пітоніси[232], прочувають прийдешні події, вкриті запоною поточного життя…

Що ж тепер із нею?..

Вранці Аретуза говорила:

— Доміна заснула аж над ранком. Цілу ніч мала якісь терпіння, було їй зле… Лікар чекає, аж світла доміна прокинеться. Казав не будити… Але не подібно це на хворобу!.. Чари це!.. Вночі доміна говорить сама до себе, плаче…

Прокула плаче?

Пилат труснув головою: вчув галас… У Преторії аж гуло…

— Як на рибному торзі[233]! — скипів гнівом прокуратор і повернув голову до вікна. І побачив: перед ним повно знатних людей з міста й передових юдейських священиків.

— Коли ж зволиш, світлий прокураторе, видати наказ про сторожу? — не витримав гнітючої паузи Ганан.

Пилатові очі блиснули гострим вогняним списом. Аж у вухах заскрипіло від стиснутих жувальних м’язів. Але презирство згасило вибух стихійного, як буря, гніву. Уста вимовили байдужно:

— Маєте свою… — зробив рукою далеко різкіший рух, ніж мав би зробити при цій нагоді. — Забезпечте, як знаєте…

Первосвященик Ганан схилився в глибокому поклоні. І добре зробив: не міг би інакше приховати ненависті, затиснутої у зціплених зубах.

«Ох! Зловити б тебе нарешті в лабети!» — зітхнув. Але стримано промовив:

— Наші вартові — люди місцеві, світлий прокураторе… Можуть бути під впливами… Більшої ваги набудуть перед повінню люду, зайшлого з усієї землі, слова: «Не воскрес, бо воскреснути не міг», коли їх вимовить Рим… що звик давати закони світові…

Пилат відчув повчання та гостряк прихованої іронії в цих позірно покірливих словах. © http://kompas.co.ua

На високо підголеній його потилиці набігла темна жила. На виску запульсувала друга. Але знов рівним голосом промовив:

— Здається, юдею, ти дозволяєш собі давати поради цезарському намісникові. В самому його палаці! І при виконанні Службових обов’язків?!

Підвівся з мармурового крісла, на якому сидів.

— Як хочете й де хочете, ставте сторожу. Але — свою. І взагалі, досить!

Обірвав різко. Мов жбурнув мідяний таріль на кам’яну підлогу.

— Звертатись до мене в цій справі забороняю!

Злегка повернув голову до сотника:

— Корнелію! Накажеш видати тіло Ісуса з Назарета радникові Йосифові з Ариматеї. Залишишся при радникові, коли буде потребувати.

Тога зсунулася з Пилатового рамена. Підхопив її. І вже, повернувшись до виходу, додав:

— Тобі й Лонґінові доручаю, щоб похорон відбувся без найменшого заколоту. Доглянути!

Важка Пилатова постать віддалялася утомленим кроком. Кінець білої тоги волікся за нею мармуровими плитами…

Широкими сходами спускались і первосвященики, радники, книгознавці. Намагалися зберегти достойний вираз перед «поганами».