Одне без одного - Анна Чмутова

— У тебе щось зникло? — зустрічає сестру в коридорі. Та досі ходить квартирою в верхньому одязі.

— Ні. А у тебе?

— Теж усе залишилось.

Віра на мить завмирає. Маховик роздумів уже запустився. І дівчина досі не може прийняти неприємний факт: їй погрожують.

Викликає поліцію й попереджає сестру:

— Зараз будемо давати показання.

— Угу. Так і скажу, що моя сестра — дура, яка замість того, аби одразу подумати про злочин, подумала на рідну сестру!

— Давай, так і скажи. Нам же так треба, щоб тебе за два тижні до дня народження забрали в притулок.

— Ой, все!

Варя нарешті стягує з себе пуховик, кидає це все в коридорі.

— А тобі, люба старшенька моя, раджу одягнутися. У тебе фігура хоч і непогана, але демонструвати її першим зустрічним — так-то моветон.

— Дякую, обійдусь без твоїх порад, — перекривляє її Віра. У словах малої є рація. Тому дівчина спочатку сумно дивиться на вовняний светр. А потім все ж іде до спальні й відшукує футболку.

***

Поліцейські оглядають її двері.

— І що, нічого не помітили? Двері були зачинені нормально?

— Начебто, — знизує плечима. — Я була втомлена після роботи й не сильно приділила цьому увагу.

— Тут просто. Або замок зламаний, або ні, — бурчить один із чоловіків.

— Якби в мене застряг ключ у отворі або двері б були відчинені, я б це зрозуміла.

— А у вас замок сам закляпується? — питає поліцейський, роздивляючись старенькі дерев’яні двері.

— Що?

— Ну захлопується.

— А, так, — Віра киває згідно. Ледь помітно веде руками. Треба було вдягати светр із вовни. У ньому стояти на протягу під’їзду було б зручніше, ніж у тоненькій футболці. Поліцейський це помічає й пропонує зайти назад до квартири.

— Мабуть, відчинили замок шпилькою. А назад пристукнули просто, — резюмують. — То, кажете, у вас нічого не зникло?

— Начебто, ні. Ми перевірили основне.

— Гаразд, — зітхає чоловік. Фотографує дзеркало. А Віра тільки пхикає, коли спостерігає за спробами поліцейського самому не потрапити в кадр. 

Потім чоловіки заповнюють документи на кухні, зайнявши весь обідній стіл. Варвар, яка тільки сіла вечеряти, незадоволено зиркає на представників закону, але місцем поступається. Поліцейські просять документи в обох дівчат.

— Гаєвська Віра Андріївна, а ким вам доводиться неповнолітня Лупач Варвара Андріївна? — перепитує поліцейський, роздивляючись взагалі не схожих сестер. Віра у свої ледь не тридцять була на голову менше за молодшу. Вона зі своїм шоколадним волоссям і сестра з довгим пшеничним, зі своєю трішки смуглявою шкірою проти білосніжної.

— Сестра.

— А прізвища? 

— Я одружена.

— А, то ще й чоловік тут проживає?

— Ні. Ми живемо окремо.

— У нього ключі від цієї квартири є?

Віра зависає. Намагається згадати, чи є запасний комплект у квартирі Назара. Здається, він там був на випадок непередбачуваних ситуацій.

— Ні, — відповідає замість неї Варя. І вже старшій повідомляє: — Він віддав запасні ключі, коли тебе з речами привозив.

Ось як… Цього Віра не бачила. А він, виходить, усі мости підпалив. Не те щоб ключі були реальним приводом думати, що їхні стосунки мають шанс на відновлення. Не після того, як Назар власноруч перевіз дружину до батьківської квартири. Але подробиця вчергове неприємно кольнула Віру. Кудись у район підребер’я.

Та що за бісів день? Вона сьогодні може відпочити чи ні?!

***

Коли Віра зачиняє за поліцейськими двері, втомлено підпирає їх спиною. Дивиться по-новому на напис. Якщо думати, що це витівка сестри, зовсім не страшно його сприймати. Якщо усвідомлювати, що її квартиру зламали спеціально, щоб залишити погрозу її ж помадою, руки вмить покриваються гусячою шкірою. 

— І що тепер робити? — Варя з’являється в коридорі з банкою пива. В будь-який інший момент Віра це обов’язково б прокоментувала. Але зараз — не до дивної пристрасті молодшої до хмільного.

— Міняти двері й замки, — зітхає. У ванній бере ганчірку й гідрофільну олію. Вона не професіонал у відмиванні дзеркал від стійких помад.

— І ти знаєш, хто це міг бути? — питає сестра про те, чим уже цікавилися поліцейські.

— Хто завгодно? Може, сусідка з шостого. Я вчора їй сказала, що її собака виглядає агресивною.

Вона й сама не знає. Підозрювати не хочеться нікого. І в той час це може бути кожен.

— Ти це зараз про милесенького мальтіпу? — Варя округлює очі.

— Це я про тваринку, яка залишила слід від зубів на моїх нових чоботах, — киває в бік взуття. На молочній екошкірі дійсно видніється маленьке коло.