Пансіонат «Мірамар» - Нагин Махфуз

У кав’ярні «Пальма» не було ні душі. Талаба-бек Марзук замріяно дивився на непорушну гладінь каналу Махмудія. Він щонайзручніше вмостивсь у кріслі, випроставши ноги, купаючись у теплому сонячному промінні. Ми зазирнули в цей зелений закуток Александрії, щоб відпочити.

Я думав, що попри всю свою гарячкуватість мій новий товариш заслуговує принаймні деякого співчуття: йому ж бо треба було розпочинати нове життя на схилі років. Зараз він заздрив навіть рідній дочці й не мав сумніву в тому, що всі його власні знегоди є справжнісіньким підривом віри, законів Божих, стародавніх традицій.

— Коли я почув, що ти замешкав у цьому пансіонаті, то передумав сюди їхати… Власне, я вибрав був його тільки тому, що думав зустріти там лише хазяйку.

— А потім змінив свою думку про мене?

— Поміркував собі трохи й дійшов висновку, що світ ще не знав донощиків за вісімдесят років!

Я засміявся:

— То ти боїшся донощиків?

— Та навряд… не знаю причини їх боятися, хіба що інколи можу збрехати, — відповів Талаба-бек помітно схвильований. — У мене немає в селі маєтку, — вів він збуджено, — а каїрське повітря повсякчас нагадує мені про минуле. Й тоді я згадав свою колишню коханку і сказав собі: революція забрала в неї і чоловіка, й гроші, тож чи не нам двом знайти спільну мову? Чому Аллах відмовився від політики сили? — спитав він перегодом і, зрозумівши, що я не втямив запитання, пояснив: — Маю на увазі природні катастрофи — урагани, потопи, бурі.

— Ти вважаєш, торнадо може знищити більше люду, ніж хіросімська бомба?

Він гнівно замахав рукою:

— Повторюєш комуністичну пропаганду, старий лисе! Вся наша біда в тому, що Америка не наважилася стати над світом, коли одна володіла атомною зброєю!

— Ти що, збираєшся знову продовжити свій роман з Маріанною?

Він гучно зареготав:

— Чи ти з глузду з’їхав? Я старий, зігнутий віком і політикою, зрушити мене з місця може, хіба, диво. Щодо Маріанни, то жіночого в ній лишилася хіба що косметика.

Він знову розреготався:

— А ти що — святий? Я читав у якомусь журналі про твої витівки, про те, як ти мацав жіночок на вулиці Мухаммеда Алі.

Я теж розсміявся, нічого не спростовуючи.

— Ти повернувся зрештою до релігії? — спитав він.

— А ти? Мені інколи здається, що ти не віриш ні в Бога, ні в чорта.

— Як же мені не вірити в Бога, коли я горю в пекельному вогні! — відповів Талаба-бек голосом, повним зненависті.

Ти й тобі подібні створені для того, щоб горіти в пеклі. Аллах ніколи не пошле на тебе свою благодать. Ти відділений од чистого джерела віри, як шайтан — від Божої милості.

Годинник пробив північ, глухою луною покотившись по закутках подвір’я.

Я сидів у фотелі Лінь і домашній супокій розніжив тіло, відібрав останні сили, ліньки було навіть підвестися й лягти в ліжко. Відколи перетворився на рака-самітника, мені почала докучати самота, але я переконував себе, що на дев’ятому десятку років даремно ремствувати й чогось бажати.

Раптом двері відчинилися і на порозі виник незваний гість — Талаба-бек Марзук.

— Пробач, — мовив він, — я побачив світло у твоїй кімнаті й збагнув, що ти ще не ліг спати.

Я був до краю здивований його появою.

Хоча допіру ввечері Талаба-бек хильнув лишку…

— Ти знаєш, скільки я щомісяця витрачаю грошей на ліки, вітаміни, парфуми, бриття і таке інше?!

Я чекав, коли він сам відповість на своє запитання, але він заплющив очі й мовчав. Вочевидь, сили полишили його. Він з натугою доплентав до дверей…

На майдані, де завше відбувалися свята Різдва Пророка, вирувала юрба, немов у Судний день. Небо розривали феєрверки. Спалахувало світло, на мить проганяючи нічну темінь. Перед головним шатром зупинився «роллс-ройс». З нього вийшов Талаба-бек Марзук. До нього спішили, вклоняючись, якісь вельможі. Ця людини поєднувала в собі духовну і світську владу.

Господар «роллс-ройса» побачив мене й зневажливо відвернувся. Чи це не ти приходив до мене не раз п’яний мов чіп, як того вечора?

В домі, крім мене, не було ані душі, коли задзеленчав дзвоник. Я прочинив віконце в дверях, як це завше робила Маріанна, й побачив таке чудове обличчя, що мені перехопило дихання, — смагляве обличчя селянської дівчини з величезними блискучими очима.

— Ти хто?

— Зухра!

Дівчина відповіла так упевнено й просто, немов, проказавши своє ім’я, пояснила цим усе.

— Чого тобі треба, Зухро? — спитав я, не годний стримати посмішку.

— Мені потрібна пані Маріанна.

Я відчинив двері. Дівчина ввійшла, тримаючи в руці невеличкий пакунок. Чорна одіж огортала її від шиї до п’ят. Роззирнувшись, дівчина спитала:

— А де ж пані?

— Зараз прийде. Посидь…

Зухра всілася на стілець, поклавши пакунок собі на коліна. Я повернувся до свого крісла і заходивсь розглядати несподівану гостю. Милувався її доладною статурою, тонкими рисами обличчя, квітучим рум’янцем.

Усе це приносило мені справжню насолоду. Хотілося побалакати з нею і я спитав:

— Ти сказала, що тебе звуть Зухра?

— Авжеж, Зухра Саляма.

— Звідки ти, Зухро?

— Із Зіядії.

— Ти домовлялася з господинею?

— Ні.

— Але ти її знаєш?

— Еге ж.

Я зроду не зустрічав такої красуні.

— Ти давно живеш в Александрії?

— Я тут не живу, але буваю з батьком.

— А як ти познайомилася з пані Маріанною?

— Батько привозив їй сир, масло, курей. Інколи я допомагала