Пансіонат «Мірамар» - Нагин Махфуз

Однак Талаба Марзук підступно спитав:

— А як там опинилася Зухра?

— Я хотіла їх помирити, а вона кинулася з кулаками на мене! — відповіла дівчина.

— А ти справжній боксер, Зухро! — похвалив її Талаба Марзук.

— Годі вам, — утрутився я. — Давайте змінимо тему розмови.

Я саме сидів у кріслі, закутавшись халатом, підтягши до себе лампу, і читав Коран, коли почувся легенький стукіт у двері.

— Ввійдіть.

До кімнати ввійшла Маріанна й усілася переді мною на стільчику. За вікном знову лив дощ, у кімнаті панував морок, і було важко збагнути, котра година.

— Я хочу тобі дещо повідомити, одну дивовижну новину, — мовила Маріанна, ледве стримуючи сміх.

Я відклав Коран і буркнув:

— Ну, кажи хутчій, рідненька…

— Зухра вирішила вчитися…

Я дивився на жінку, нічого не тямлячи.

— Справді, вона хоче вчитися. Допіру повідомила мене, що буде щодень ходити до школи, на одну годину.

— Це справді дивовижа…

— У нашому будинку живе вчителька, що на п’ятому поверсі, і Зухра домовилася про все з нею.

— Справді, дивовижне рішення!

— Особисто я нічого не маю проти. Шкода лише її грошей — муситиме платити за уроки вчительці.

— Це дуже шляхетно з твого боку, Маріанно, але я однаково здивований!..

Коли Зухра принесла мені післяполудневу каву, я спитав:

— Лисичко, чого ти ховаєшся від мене з такими новинами?

— Я нічого не приховую від тебе, — зашарілася дівчина.

— Ти захотіла вчитися? Скажи, як це спало тобі на думку?

— Зараз усі дівчата вчаться. Таких, як я, багато.

— Але ж раніше ти про це й не думала? — я життєрадісно засміявся. — Раніше ти казала мені, що гарніша від інших, хоча й не така освічена… Було таке?

Зухра світилася радістю.

Я витримав паузу.

— Але це ще не все, — по хвилі докинув я.

— Про що ти?

— Про нашого друга Сархана аль-Бухейрі…

Вона почервоніла.

— Я вітаю твоє чудове рішення, — піти вчитися, — мовив я ласкаво, — а ось Сархан…

— Що — Сархан?

— Ці молодики — терті калачі!

— Всі ми діти Єви й Адама, — відповіла вона з досадою.

— Звичайно так, одначе…

— Світ змінився. Може, це неправда?

— Світ справді змінився, але вони залишились, якими були.

Вона пильно дивилася на мене, видно було, як пульсувала її думка.

— Коли навчуся грамоти, то стану вчитися якоїсь професії, наприклад кравчині, — сказала вона.

Боячись образити її, я спитав обережно:

— Він справді кохає тебе?

Зухра кивнула головою.

— Хай збереже тебе Аллах і пошле тобі щастя.

Час від часу я допомагав їй — навчав писати й читати. Вже всі знали про те, що Зухра вчиться. Й ніхто в пансіонаті не насміхався над нею, у всякому разі — їй у вічі.

Я був певен, що кожен з нас тою чи іншою мірою схвалює її вчинок. Особливо пильно спостерігав за розвитком подій Талаба Марзук. Від його чіпкого ока неможливо було сховатися. Якось він сказав мені:

— Який же буде фінал в історії з Зухрою? Як ти вважаєш: можливо, одного чудового дня ми отримаємо кіносценарій?

Я послав його якнайдалі.

Якось увечері я зазвичай потьопав до вітальні, де застав Зухру в компанії незнайомої і дуже гарної дівчини.

Вони сиділи поруч на дивані. Я здогадався, що це та сама вчителька. Вона завітала сюди, бо в неї дома не було можливості провести урок, — до батьків саме завітали гості. Відтоді вона неодноразово приходила до пансіонату і не могла нахвалитися своєю ученицею.

Якось, коли Зухра принесла мені каву, я побачив, що вона надто похмура. Й спитав, чи вона здорова.

— Здорова, як корова!

— А як заняття?

— Все в нормі.

— Отож уся справа в нашому другові аль-Бухейрі? — здогадався я.

Ми трохи помовчали, вслухаючись у жебоніння дощу.

— Мені боляче бачити тебе такою пригніченою, — мовив я.

Вона вдячно поглянула на мене. Я спитав:

— Що трапилося?

— Щастя залишило мене.

— Я вже давно кажу тобі, що…

— Все це не так просто, як ти думаєш, — перебила вона мене. — Що мені робити? Я його кохаю.

— Що робити? — вона сумно дивилася на мене.

— Ти вважаєш, він обманює тебе?

— Ні, він теж любить мене, але повсякчас каже про якісь труднощі, якісь проблеми.

— Але якщо людина кохає…

— Він любить мене, — повторила вона вперто, — однак постійно каже про труднощі.

— Але якщо ви кохаєте одне одного, ти сама повинна знати, що робити.

— Авжеж, я звичайно знаю, що треба робити, але не можу цього зробити.

— Ходімо, — прошепотіла Маріанна, — прийшли родичі Зухри.

Ми пройшли вдвох до вітальні. Там сиділи сестра Зухри зі своїм чоловіком. Посередині кімнати стояла Зухра і дивилася на них рішуче.

Першим тишу порушив чоловік.

— Це добре, що ти прийшла до пані, але ганьба, що ти втекла! — мовив він.

— Ти зганьбила нас на все село! — підхопилася сестра.

— Я вільна і нікому нічого не винна! — гнівно сказала Зухра.

— Якби твій дід зміг приїхати сюди!

— У мене немає нікого після смерті батька.

— Посоромся казати таке. Дід хотів віддати тебе за поважну людину.