Пан Зривко - Євген Вікторович Положій
– То цей, а як ви стали тим, ким є зараз, доне Зривко?
– Звертайся до мене, будь ласка, як і раніше, друже, я вже забув про твою невихованість. Це для них я, – пан Зривко кивнув головою в бік моря зелених голів, – дон і президент, а тобі я – старший товариш… То ти питаєш, як я став таким? Добре, я розкажу тобі. Я народився у 1948 році в Києві у звичайній родині на Борщагівці: батько працював на заводі «Арсенал», мама вчителькою в школі. Нас було двоє – я і моя старша на два роки сестра, її звали Ніною. Я її дуже любив, вона завжди опікувалася мною. Ми добре навчалися в школі, Ніна мріяла стати вчителькою, як і мама, а я хотів вивчитися на хірурга, як мій дядько Павло, батьків брат. Він мені завжди дуже подобався, був взірцем, здавалося, він живе якимось іншим, більш благородним, життям, ніж всі навкруг. Коли ми хворіли, завжди нас провідував, і тільки від самих візитів дядька Павла нам, здавалося, ставало легше, настільки легким і красивим робилося все навколо нього. Він запам’ятався мені як дуже добрий, світлий чоловік. Я думав, що він такий добрий і світлий, тому що він має білий халат, тому, що він лікар. Але вступити до медичного було надзвичайно складно, і я пішов працювати спочатку медбратом у лікарню, а потім потрапив у «швидку допомогу». Ніна ж вступила до університету, гарно навчалася, була комсоргом групи – весела, красива, з довгим русявим волоссям і волошковими очима. А потім вона зникла. Невідомо куди, як зникають – це я вже потім дізнався – у світі тисячі людей. Безслідно. Останній, хто її бачив, був я – вона вийшла з дому в кіно, де на неї чекали подруги. Не дочекались… Батьки страшенно, що там казати, переживали цю трагедію і зрештою скоро, один за одним, померли, а я, хоч і вступив зрештою в університет, продовжував працювати на «швидкій», марно сподіваючись, що така специфічна робота якось допоможе мені знайти сестру. Згодом, поринувши у буденність чергувань, але ще живучи надіями, я втратив інтерес до навчання, хірургія більше на приваблювала мене, бо я побачив справжнє життя, справжні злидні і справжнє горе, і зрозумів, що білий халат аж ніяк не позбавить людей від нещасть, не зробить світ кращим. Я кинув виш, а мене кинула дівчина, яку я, як тоді думав, кохав. Так я і пропрацював майже все життя санітаром, зрештою одружився з гарною жінкою, маю двох синів, проте основним моїм зайняттям була робота і алкоголь, точніше, спочатку невеличкі дози для зняття стресу, потім трохи більші, ну, ти сам все про це знаєш, не мені тобі розповідати, еге ж? Інколи наставали ночі, коли я просто більше не витримував, був на межі божевілля: чергування, виклики, божевільні, злочинці, трупи, сокири, хвостаті різнокольорові білки… кров, горілка, знову чергування, горілка і так далі… Але Ніни я так і не знайшов. Я вирішив зав’язати, тому що я перетворювався на психа. Це був мій останній виклик, Лісний масив. Син убив матір, відрізавши їй голову кухонним ножем. Прямо в санітарній я з горла випив пляшку горілки. Сам. І втратив свідомість. А прийшов до тями вже тут, на дні порожньої пляшки. Така моя унікальна історія. Вона є у кожного, хто бухає; будь-хто з таких, як ти і я, такою історією, своєї нещасною долею може розчулити будь-яку жінку, але історія сама по собі не врятує нікого, це потрібно пам’ятати.
– А як же ви дізналися, що ви той, хто є зараз, тобто дон Зривко? Як ви стали президентом?
– Та дуже просто. Коли потрапив сюди, то, коли виліз із пляшки на стіл, випадково заблукав у якесь приміщення за цукерницею, яке виявилось центральною виборчою комісією. Заходжу, а мене і питають: «Пане Зривко, ви хотіли б записатись кандидатом?» Я зареєструвався кандидатом, а потім у другому турі мене обрали президентом. Мене обрали тому, що у мене є білий картуз і білочка, а кожний зелений чоловічок приречений на безбарвне одноманітне існування серед старих алкоголіків. А ми з білочкою удвох приходимо тільки до тих, хто досяг просвітлення.
– Он воно як… – Афанасій зніяковів і засмутився. Він раптом зрозумів, наскільки безглуздими були мрії про гастрольну діяльність, концерти і всесвітню славу. Афанасію стало соромно, а потім трагічно, як у Шекспіра в «Королі Лірі», і він заплакав, ображений на долю. Ну, який, який насправді може вийти артист із колишнього санітара «швидкої допомоги»? Хоча номер із сокирою в спині міг би мати успіх, таки так… – Скажіть, пане Зривко, а існують пані Зривко? Тобто чи співіснуєте ви у цьому просторі з жінками?
– Ясна річ, співіснуємо! Але живуть вони окремо і виключно на дні порожніх пляшок із-під контрабандного фальшивого «Мартіні»…
– А як ви думаєте, є якісь спеціальні умови для того, щоб набути такої величі, як ви?
– У тому житті я не мав перспектив, абсолютно. Я мріяв вивчитись на хірурга, проте час ішов, десь я зламався, зупинився в особистому зростанні, згаяв слушні нагоди, а потім щось міняти виявилося пізно. Завжди виникали непереборні обставини, люди, справи, та й не виникало великого бажання, якщо чесно, ті обставини долати. Бо тут краще, друже, набагато краще! Той, хто тут ніколи не бував, той, хто ніколи не відчував цієї неймовірної безвідповідальності, завдяки якій ти можеш послати куди подалі весь світ – нас ніколи не зрозуміють. Це найкраща втеча з усіх, яке тільки вигадало людство. Мандри, наркотики, монастирі – все згасає перед нею. Мені тут гарно, от і все.
– А я? – нарешті наважився запитати про себе Афанасій.
– Настане час, друже, і ти також станеш ким-небудь видатним. Станеш тим, ким захочеш ти, а не ті, хто тебе оточує, розумієш? Якщо, звісно, не помреш завчасно від цирозу печінки. У тому-то й щастя, щоб опинитися тут раніше, ніж склеїти ласти.
– Тобто це і є щастя всіх людей на Землі?
Пан Зривко раптом засмутився: його чоло ротяла глибока зморшка, обличчя начебто враз потемніло і замерехтіло, як сніг за вікном:
– Щастя всіх людей повинно стосуватися всіх людей, от в чому справа. А
