Не дратуйте ґрифонів - Іван Іванович Білик

Се вже скидалось на образу, й Геродот не знав, що йому відповісти.

— Тепер що Галікарнас, що Мілет — усі визнають зверхність перського царя Ксеркса.

Розмова зайшла в глухий кут і вони, вже добре підпивши, не тямили, як з нього вибратися, щоб не порушити й законів гостинності, але й не поступитися власними поглядами. Геродот вирішив розповісти архонтові про те, що він бачив у найбільшому місті світу — Вавілоні, та в сю мить увійшов роб-воротар і звернувся до Геродота:

— Кіріє, тебе питає якийсь варвар…

— Мене?

— Тебе, кіріє. Він назвався Спарадоком, фракійським воїном.

Геродот блимнув на господаря, але той теж нічого не міг пояснити. Роб вів далі:

— Він каже, ніби приніс дуже важливу новину й хоче бачити тебе… Будь-кого з Афін, — уточнив роб.

Геродотові раптом стало задушно. Схопившись із ложа, він одтрутив роба й швидким кроком подався вздовж галереї до сходин.

Той, кого назвали Спарадоком, сидів біля хвіртки просто на плитах. Він мав украй стомлений вигляд, наче людина, яка кілька день не спала, ноги, обличчя й усе тіло в нього були вкриті сірою степовою пилюкою, й лише вічі блищали, мов у лихоманці.

— Се ти той варвар, що питав Геродота?

— Я не питай ніякий Геродот, — ламаною грецькою мовою відповів прибулець. — Я маю щось передавай афінському начальникові. Ти — афінянин?

Геродот кивнув.

— Тоді на!

Й подав йому маленького шкіряного гаманця.

— Що в ньому? — Геродот тремтячими пальцями розсупонив очкурець, і на долоню йому випав дебелий золотий перстень у вигляді смугастої гадюки. — Чий се перстень?

— Його давай мені цар аґафірсів Витислав, на якого ви, греки, речете Спарґапіт.

Сумнівів уже не було, Геродот повільно вкинув золотий перстень назад до гамана й засупонив. Той самий умовний знак, якого Протаґор чекав із нетерпінням уже декаду й про який говорив Геродотові Перікл, виряджаючи в далеку путь до земель скіфських.

Геродот лишив прибулого, який так і не встав з прохолодної бруківки, й кволо пошкрьобав сандаліями наґору, де лишався господар дому. Сказавши кілька незначущих слів на виправдання, Геродот пішов шукати Протаґора.

Мало статися щось незвичайне, й знак тому — важкий перстень у вигляді смугастої гадюки.

Коли Геродот, здибавши Протаґора на аґорі, дав йому калитку з перснем, молодий афінянин раптом зблід і безпорадно заозирався.

— Де він? — нарешті спитав Протаґор.

— Варвар?.. Я лишив його в домі архонта-басилея.

— Ходім до нього.

Цілу дорогу вони не сказали собі й слова, й Геродотові було аж трохи шкода свого молодшого товариша, та вже коло басилейової хвіртки крок Протаґора набув колишньої твердости, й він узяв Геродота за плечі:

— Поговоримо з ним разом.

Але Геродот лишився на місці.

— Я не хочу бути причетним до сього, — сказав він, обернувся й потяг ноги туди, де крізь широко розчинену браму Західного пілону видніли надгробки некрополя. Коли ж поглянув по десяти кроках назад, Протаґора вже не було на вулиці.

Великокняже військо разом із отарами й табунами коней з давніх давен, ще з велепам'ятних літ юности Великого князя Велеслава та його вітця жупана Боримисла обрало собі місцем для стану простору, порослу лісом і перелісками смугу між гирлом Данапра,[17] морем та берегом Сиваського болота, яке греки називали Меотидою.[18] Тут було все необхідне для прожитку ста тисяч людей, їхніх коней, черід і незчисленних отар овець: і трава, й дерево, й затишок, і в землі сій військо почувало себе забезпеченим від усіх можливих несподіванок.

Звідси найкраще було стерегти й гряницю від будь-яких зайд, та й грецькі городи-торжища стояли під боком, під оком і на виду.

Полотка Великого князя Велеслава стояла над кручею Лиману, де могутній Данапр виливав свої води широким лівим рукавом. Се був розлогий намет з білої овечої повсті, трохи зруділий від сонця, але на підстрішку та подолі гаптований червленим узірцем, у якому химерно спліталися звірі, птахи та витке зілля. На самому версі полотки ворушивсь од вітру білий і рясний конячий хвіст — ознака великокняжої зверхности.

Віддалік, на півкидка стріли, розсипалися такі самі білі, але з блакитною мережкою полотки. В двох найближчих, із рудими конячими хвостами при версі, жили сини Великого князя Велеслава: старший — Соболь та молодший — Осмогруд. Побіч і поза ними розташувалися полотки князів, жупанів, панів та значних боляр, а ще далі, другим і третім півколом, ішли намети менших боляр, тисяцьких та воєвод, і табір тягся через кущі та переліски до самого бору, що ліг на полудень до моря, а на всхід до Сиваша й ще далі. В лузі понад Данапром паслися незліченні табуни, череди та отари великокняжого війська, й коли Великий князь до пуття не знав, скільки в нього комонних воїв, то добре відав число кобил і жеребців. У них полягала могуть його війська, й про них володар мусив дбати насамперед.

Великого князя Велеслава в Стані не було — він із трьома полками вже півтора місяці тому, щойно протряхли дороги після повеней, подався на перемови до ксенжа венедів-аґафірсів Витислава—Спарґапіта за Чорні гори.[19] В стані лишився за чільника молодший княжич Осмогруд. Старшого, Соболя, не було — після крутої прі з вітцем він подався, певно, до бродників або ще кудись. Поміж наметами сновигало багато всякого люду — вої,