Не дратуйте ґрифонів - Іван Іванович Білик
Архонт-епонім, що лише для гостинности вмочав шкуринку в страву, посміхнувсь. Афінський урядовець, певно, й не підозрював, як то не виховано — обсмоктувати собі пучки. Так він довгим поглядом подивився на господаря, й старий споважнів. Щось мав на думці афінянин, се видно було з самого ранку, але що? Й коли гість нарешті обізвався, архонта здивували його слова:
— Як ся має… Аріапіт?
— Аріапіт?..
— Басилевс, — уточнив Протаґор, бо розгубленість архонта втішила його. — Ніяких вістей немає?
— Вістей? Од Аріапіта? Які ж вісті? Вісті добрі. Басилевс Скіфії в доброму здоров'ї. Оце привів собі нову жону. Може, з рік тому, може, більше.
— Хто ж є жона його?
— Донька Рудана.
— Скіфа?
— Рудан — сановитий скіф, Протаґоре.
Й нове запитання ще дужче здивувало архонта-епоніма:
— А що чути від… Спарґапіта?
— Басилевса аґафірсів?
Протаґор усміхнувся. Він не знав, ще не вирішив, чи говорити ольбійському архонтові все відверто, чи ні, тому простяг руку до смаженої стерлядини на столику біля ложа. Риба так смачно пахла й так незбагненно швидко танула в роті, аж Протаґор підсунув горнятко ближче. В афінського посланця була дуже складна місія. Коли вирушав на тому тижні сюди, всесильний стратеґ Фукідід наказав йому діяти рішуче. Його ж супротивник, стратеґ Перікл, радив діяти обережно й при нагоді навіть розладнати те, що так старанно готував і підстроював Фукідід. І хоч Перікл був Протаґорові другом і щирим приятелем, але Фукідідова сміливість у сьому випадку брала гору над почуттями та обов'язками дружби. Протаґор сказав архонтові, коли роб-частувальник приніс розведеного водою вина й мовчки вийшов за ширму:
— Привіт тобі від Фукідіда.
— Я чув се зранку, елленотамію. Може, він хоче зменшити нашу частку форосу?
— Ні, Ольбія повинна відвезти в афіни своїх двадцять п'ять талантів[14] срібла.
— Не знаю, як подивляться стратеґи. Та й дикастерії. Й демос…
— Ольбійський демос на боці Афін.
— То так, але ж двадесять і п'ять талантів…
— Ольбія дала їх торік повністю.
— Тепер дехто говорить, що ми вже не союзники, а підданці Афін.
— А то тобі не до смаку, архонте? — весело зареготав афінянин. Та старий не відповів, і Протаґор поквапився його заспокоїти: — Ні, Ольбія — союзниця Афінам. Ще трошки, архонте, ось тільки доб'ємо Персію…
— Знову війна?
— Збираємось. А для великого навтікону[15] потрібне срібло. Та мова не про се. Я приїхав сюди не тільки по ваші таланти, а й…
Архонт нашорошивсь, аж піднявся на лікті й роззявив беззубого старечого рота. Протаґор же не квапився. Фукідід наказав діяти рішуче, але розумно, й сього наказу треба було дотримати. Як зрадіє стратеґ, коли червона трієра повернеться до Афін і Протаґор зможе сказати йому: «Фукідіде, все зроблено, як ти й хотів, Афіни — наймогутніше в світі місто, й усі міста вклоняються йому!» Певно, радітиме й Перікл, і Аспасія, й усе їхнє коло, хоч Перікл і застерігав не робити сього кроку.
— Фукідід наказав покладатися на тебе, архонте. Він вірить тобі.
Серце в старого зайшлося, й він потер долонею кощаві груди з лівого боку. Така любов усемогутнього афінського стратеґа могла означати що завгодно й коштувати надто дорого.
— Перекажи Фукідідові, елленотамію, що Ольбія до кінця виконає свій обов'язок союзної держави, — спонукав себе архонт-епонім.
Протаґор і не сумнівавсь отримати подібну відповідь. Ще жодний поліс не наважувався підвести голову супроти Афін і їхнього Морського союзу.
— Афінам потрібне не тільки срібло й золото, архонте.
Се вже було щось нове, й архонт пильно подивився на молодого співрозмовника:
— А що їм треба ще?
— Що треба? — перепитав Протаґор, але не відповів. — Що треба? Скільки людей живе в Щасливому місті?
— Тисяч десять.
— А в Афінах і в усій Аттіці — близько двохсот п'ятдесяти тисяч. Розумієш?
Архонт-епонім тепер добре розумів, але ж оті звіряння про царів Скіфії й Аґафірсії ніяк не в'язались купи. Й раптом старий злякався:
— Що надумався Фукідід?
— Заспокойсь, архонте. Фукідід нічого своїми руками робити не збирається.
— А чиїми? Нашими? Нехай афінський стратеґ не забуває, що ми ходимо по вогні, й живемо на вогні… На вулкані. Й кожного ранку, прокидаючись, дякуємо кумирам еллінським, що не наслали на нас лиха й не роздратували ґрифонів.
— Заспокойсь, архонте, — знову сказав Протаґор. — Фукідід знає, що робить. І він не дурний лізти босими ногами в той вогонь. Що грекам треба, те зроблять інші.
— Хто ж?
— А самі ґрифони.
— Скі-іфи?..
Архонт пришелепувато реготнув, Протаґорів жарт видався йому справжнісіньким жартом, але тільки в першу мить, по тому старий сановник злякався й знову роззявив беззубого рота. Се вже насмішило Протаґора, й він і собі засміявся, вривчасто й лиховісно.
— Що там в Афінах надумали, елленотамію? Чого від нас домагається Фукідід?
Й оскільки афінський нарочитий сол не відповідав на його запитання, він почав перелічувати на пальцях усі свої беззастережні докази:
— Ви, афінці, хочете пересваритись із цілим світом. Чотири літа тому перси розтрощили весь ваш флот, попалили всі трієри, які ви мали за найкращі в усьому теплому морі. Де вони? Немає! Й наших
