Не дратуйте ґрифонів - Іван Іванович Білик
— Мій друг мандрівник і лоґоґраф[8] Геродот з Галікарнаса нарік сьогодні Понт Евксінським,[9] — сказав Протаґор і кивнув на кремезного чолов'ягу в рудому грубому гіматії. Той, кого назвали Геродотом, ступив крок уперед і підтвердив:
— Евксінським назвав це море ще Гекатей. Але я зроду не бачив такого чудового моря, архонте. Щасливі мусять бути люди, як живуть на його берегах! І ваше місто хвалить кумирів за се.[10]
— Море наше гостинне для друзів, — навернув на стару думку архонт-епонім, і всі зрозуміли, на що натякає він. Ті, що прийшли з ним, поважно закивали бородами, а Протаґор ледь помітно всміхнувся й зручніше закинув край гіматія за ліве плече.
— Привіт тобі від стратеґа нашого Перікла, — мовив він. — І вам усім привіт, шановні бористеніти.[11] Від Перікла й від Фукідіда.
— Вони й досі змагаються між собою? — спитав архонт-епонім.
Протаґор відповів:
— У тім і демократія.
І знову поправив гіматій на лівому плечі, мовби підкреслюючи, що про такі речі не слід говорити отут, на пристані, де так багато люду.
Архонт-епонім зрозумів натяк і схилив срібноковану патерицю в бік міста. Протаґор з п'ятьма своїми пішов услід. Архонт-епонім, лунко стукаючи патерицею по брукованому березі пристані, повів усіх широкими сходами до Верхнього міста. Приступкам, здавалося, не буде кінця, й старі архонти, стратеґи й судді, що прийшли вітати афінського урядовця, раз по раз відпочивали, дивлячись назад, униз. Тепер під ними, здіймаючись одна над одною, тулилися терасами хати й теремниці, й часто дах однієї оселі правив за дворик для іншої, розташованої над нею.
Тоді сходи кінчились, але вулиця йшла й ішла вгору, вимощена голяками та череп'ям. Нарешті архонт-епонім вивів усіх на ширший брук і звернув управуруч. З обох боків тепер тяглись оточені мурами оселі з брамами та хвіртками. Туди й сюди їхали вози й двоколи, запряжені кіньми та волами, й доводилося притискатись до чужих мурів, аби дати їм дорогу. Кроків за двісті попереду, за великим перехрестям здіймалась урочиста колонада, але місто вже прокинулося, й іти доводилось у тисняві. Нарешті проминули перехрестя й ступили на білі плити колонади. По той бік починалась аґора, священна площа Ольбії, де збиралося й торжище. Тут творилося щось невірогідне: галасували безарювальники, мукала й іржала худоба, та попереду всіх ішов роб-крикун і закликав селян та ольбіополітів:
— Дайте дорогу… Дорогу афінським булевтам! Дорогу!..
Греки, й скіфи, й калліпіди, й алазони, й тракійці, й перси, й фінікіяни, які зібралися на аґорі, неохоче поступались крикунові, займаючись своїми справами. На протилежному кінці майдану височіли стрункі колони з фронтонами храмів Зевса Вседержателя, Зевса Фратрія, Афіни, Аполлона та інших великих і менших кумирів. Перед кожним храмом стояли кам'яні вівтарі й триноги для треб і узливань, й архонт-епонім спинився біля Зевсового, який мав форму покладеного на землю важкого хреста. Йому подали дві амфори: одну, з вином, він простяг афінському гостеві, другу лишив собі. З прибудови за храмом двоє робів привели офірованого бичка, й усі налаштувалися принести жертву Зевсові та хлюпнути оливи й вина покровителям Ольбії, й Афін, і всім іншим кумирам, яким належало робити се в такий час і які заступалися за еллінів.
По обіді, коли скінчились усі демосійні учти та врочисті прийоми, архонт-епонім повів афінця до себе.
— Поки тобі влаштують достойне твого сану житло, будеш моїм гостем, Протаґоре.
Він мешкав у великому будинку неподалік аґори, до якого з Борейського дромосу[12] вела вузенька брукована вуличка. Дворище було з усіх боків оточене мурами. З вулички всередину вела брама з чотирьох колон, критих двосхилим фронтоном. З маленького віконця виглянула стрижена сива голова приворітного роба, й архонт мовчки зиркнув на нього. Роб вибіг з комірчини й подався в двір попередити про гостя. Господар із Протаґором затрималися в брамі, бо не личить сторонній людині, чужому чоловікові, отако ґвалтом уходити до чиєїсь хати: на подвір'ї можуть бути жінки, і їм треба дати час поховатись у ґінекеї.[13]
Та роб незабаром повернувся й мовчки схилив голову перед господарем. На подвір'ї не чути стало жодного голосу.
— Будь гостем, — повторив архонт-епонім, і вони ввійшли на подвір'я, мощене великими й не дуже рівними вапняковими плитами. Правильний видовжений чотирикутник двору був з усіх боків оточений колонадою й навісами — перістилем. Попід сим перістилем блимали маленькі віконця, й кілька дверей вело в світлиці, та кліті, та комірчини. Головні двері були навпроти брами, й перед ними височів кам'яний жертовник Зевсові Геркійському, покровителеві домашнього вогнища.
— Узлиймо, Протаґоре, — сказав архонт-епонім, і роб, який уже стояв напоготові, подав амфору господареві.
Обоє линули потроху оливи в круглий виямок, де горів широкий гніт, віддавши мовчазну шану доброму Зевсові-огнищанину, й архонт повів гостя стрімкими сходами просто на галерею другого поверху. Полудневе сонце вже сховалося за причілком, тут гуляв легенький вітерець, і старий припросив чорнобородого афінця:
— Приляжмо, Протаґоре. Зараз роб нам чогось принесе.
Протаґор не встиг і спертися ліктем на м'яку подушку, як з'явився роб із мідним лутерієм, помив гостеві й господареві ноги. Гість не без задоволення випростався на лівий лікоть. І коли інший роб, у чистій білій хламиді через одне плече, приніс по хітрі міттлотосу та м'якого пшенишного хліба, він заходився без зайвих умовлянь їсти з дитинства звичну й улюблену страву, що смачно пахла перетертим сиром, часником та медом. І коли перший голод було вгамовано, Протаґор одсунув хітру на край столичка й облизав повбирані
