Прогулянка - Роберт Отто Вальзер
«Прошу вибачити мені, цілком незнайомій вам людині, що тільки-но забачивши вас, я не можу стриматися від пекучого й, мабуть, зухвалого запитання: чи ви не були свого часу акторкою? Увесь ваш вигляд немов засвідчує те, що ви в минулому уславлена велика акторка, видатна героїня сцени. Вас, безумовно, цілком резонно дивує отаке моє приголомшливо пряме і ризиковане звертання; але краса вашого обличчя та й загалом уся ваша приваблива, мила і, дозволю собі підкреслити, цікава зовнішність виказує вашу величну і щиру особистість; ви дивитеся перед собою, на мене й загалом на світ, із такою прямотою та спокоєм, що я ніяк не міг би просто так пройти повз вас і не зважитися на чемний комплімент, чого, сподіваюся, ви не будете мати мені за зле. Хоч у глибині душі я вже й побоююся, чи своєю легковажністю не заслужив покарання або принаймні осуду. Коли я вас побачив, то вмить подумав, що ви обов’язково були акторкою, нині ж, так мені думається, ви просто сидите обіч цієї звичайної, хоч і ошатної дороги, перед доглянутою крамничкою, що її власницею мені здаєтеся. До сьогодні ще, мабуть, ніхто не заговорював із вами так безпосередньо. Ваш привітний і водночас атракційний вигляд, уся сукупність ваших прекрасних рис, ваш спокій, ваша витончена постава, ваша шляхетна жвавість, яку я дозволив собі зауважити попри дещо вже похилий ваш вік, надихнули мене звернутися до вас просто на вулиці. До того ж і цей чудовий день, що п’янить відчуттями свободи і щастя, пробудив у мені запал, унаслідок якого я, можливо, пішов трохи задалеко. Ви усміхаєтесь! Отже, мої необдумані слова жодним чином не розгнівали вас. Смію сказати, що це справді чудово: двоє незнайомих людей спілкуються незашорено й вільно, як і належить мешканцям цієї загубленої дивної планети-загадки — раз уже наділено їх ротами, язиками і, відповідно, мовною здатністю, що сама по собі є таким рідкісним даром. Хоч там як — але ви надзвичайно мені сподобалися, щойно я вас побачив; проте тут-таки я мушу з усією повагою просити вашого вибачення. Будьте певні, що навіюєте мені найтеплішу шанобливість. Чи моє відверте зізнання в тому, як мене ощасливив один тільки ваш вигляд, може стати підставою для вашого гніву?»
«Навпаки — я мала б зрадіти, — жваво відповіла прекрасна жінка, — однак я мушу вас розчарувати щодо вашого припущення. Я ніколи не була акторкою».
Це спонукало мене заявити: «Не так давно я переїхав у цю місцевість із холодних та сумних, до того ж бідних околиць, внутрішньо зламаний, цілковито позбавлений віри, довіри й певності, будь-якої надії на краще, відчужений від світу та розісварений із собою. Зневіра і боязнь охопили мене всього і супроводжували на кожному кроці. Згодом це підле й жахливе упередження стало поступово відходити. Я задихав тут і спокійніше, і вільніше — і знову став кращим, теплішим, щасливішим. Страхи, що сковували моє серце, здається, поступово розтанули; смуток і душевна пустка, як і безнадія, поволі замінились радісним примиренням та живою позитивною відкритістю, яку я знову навчився відчувати. Я був мертвий, а тепер мені так, наче хтось підняв мене і запустив у рух. Там, де я міг очікувати лише потворностей, труднощів і тривог, мені трапляються краса й доброта, а також усе, що несе заспокоєння, довіру і благо».
«Тим краще», — сказала жінка з приязню на обличчі та в голосі.
Оскільки мені здалося, що надійшла мить закінчувати це свавільно розпочате спілкування і йти далі, я побажав усього найкращого жінці, що прийняв було за акторку; тепер, на жаль, я бачив, що вона нею не є, тим більше великою та уславленою. Вона й сама вважала за необхідне це заперечити. Я попрощався з нею з вишуканою та, якщо можна так це назвати, старанно підкресленою чемністю, шанобливо перед нею схилившись, і, мов нічого не сталося, спокійно рушив своєю дорогою.
Дрібне запитання: чи не час тепер приділити трохи особливої уваги та, можливо, стриманого схвалення розташованій під зеленими деревами зграбній ґалантерейній крамниці?
Я твердо переконаний (і наважуюся це відповідально засвідчити), що коли йшов собі й маршував отак найгарнішою з доріг, моя горлянка, сама чогось подібного ніколи не сподіваючись, видала із себе недоладно-дитинний і голосний вереск радості. Що нового, нечуваного й небаченого відкрилось мені? Та ніщо інше, як уже згадувана мила ґалантерея з модним салоном. Париж і Петербург, Бухарест і Мілан, Лондон і Берлін — усе, що в думках пов’язуємо з елеґантністю, столичністю та легковажністю, виринувши на моєму шляху, підійшло впритул, щоб захоплювати й чарувати. Однак у столицях світу немає такої ніжної зелені дерев, такої краси і благості привітних лугів, таких тремких листочків і, не в останню чергу, такого солодкого подиху квіток, які я мав тут. «Усе це, — вирішив я, спинившись і завмерши в тиші, — я обов’язково змалюю колись у своїй новелі чи іншій фантазії, що її назову „Прогулянка“. І там у жодному разі не повинно забракнути цієї крамниці з дамськими капелюшками. Інакше-бо мій твір буде позбавлений однієї з найголовніших принад. Я мушу всіма силами уникати такої прогалини, та що там — просто унеможливити її». Пера, стрічки, штучні овочі та квіти на симпатичних милих капелюшках здалися мені такими ж близькими серцю, як і сама природа, що власною зеленню, всіма іншими своїми барвами огортала і вбирала в себе штучні кольори і фантазійні форми моделей, і завдяки цьому крамниця виявлялася малим малярським шедевром в її, природи, обрамленні. При цьому, як уже говорилось, я розраховую на витончене читацьке розуміння, щодо якого перебуваю в постійних тривогах. Це нещасне зізнання боягуза не має вас дивувати. Подібне діється і з усіма куди мужнішими авторами.
Боже! Яку прекрасну і знадливу, просто феєричну м’ясарню з рожево-червонястими свинячими, телячими та яловичими тушами я побачив! І знов поміж листям, до речі. Усередині орудував продавець, там же стовбичили й покупці. Ця крамниця, безумовно, заслуговує такого ж захопленого вигуку, що й капелюшна ґалантерея перед тим. Третім я стримано згадаю ларьок із прянощами. Щодо всіляких генделиків, то на них ще, здається, зарано. До такого штибу закладів просто неможливо запізнитися вдень — і кожен з нас достеменно знає наслідки їх відвідин. Найпристойніший із нас, мабуть, не
