Розфарбований птах, Єжи Косінскі
Під час Другої світової війни вони жили в постійній небезпеці. Існування людей, змушених майже щодня шукати нової схованки, перетворилося на страх, втечу і голод; тривале перебування серед незнайомців, занурення в чужі життя з метою замаскувати власні лише підсилювали безконечне почуття викорчуваності. Пізніше моя матір розповіла мені, що, навіть фізично опинившись у безпеці, вони постійно страждали від думки, що їхнє рішення відіслати мене подалі було хибне; що, можливо, мені безпечніше було б з ними. Не існує слів, казала вона, які можуть описати їхні страждання, коли вони бачили, як маленьких дітей зганяли в поїзди, що прямували в печі чи в страхітливі спеціальні табори, розкидані країною.
Саме заради них і заради схожих на них людей я вирішив написати художній твір, який передасть і, можливо, віджене жахіття, що здавалися їм такими невимовними.
***
Після батькової смерті матір віддала мені сотні невеличких записників, які він зберігав протягом війни. Навіть тікаючи, сказала вона, ніколи по-справжньому не вірячи, що зможе вижити, мій батько якимось дивом зміг записати широкі нотатки своїх досліджень вищої математики витонченим мініатюрним почерком. Насамперед він був філолог і прихильник класицизму, але під час війни лише математика дарувала йому розраду від щоденної дійсності. Лише загортаючись у галузь чистої логіки, абстрагуючись від світу літер з їхніми беззастережними коментарями людських справ, мій батько міг вийти за межі відразливих подій, що оточували його щодня.
Коли мій батько помер, матір почала шукати в мені якісь відбитки його характеру і темпераменту. Спершу її засмучувало те, що я на противагу батькові вирішив публічно висловлюватися через письмо. Усе своє життя мій батько постійно відмовлявся виступати на публіці, давати лекції, писати книжки чи статті, адже вірив у недоторканність самотності. Для нього найкориснішим життям жив той, кого не помітив навколишній світ. Він був переконаний, що творча особистість, чиє мистецтво притягує до неї цілий світ, платить за успіх своєї роботи власним щастям і щастям коханих людей.
Батькове прагнення до анонімності було частиною довічної спроби створити власну філософську систему, до якої більше ніхто не матиме доступу. Я, для кого вигнання й анонімність були в дитинстві фактом буденності, навпаки, відчував необхідність створити вигаданий світ, до якого матиме доступ кожен.
Попри батькову недовіру до написаного, саме він уперше мимохіть порадив мені писати англійською. Після мого переїзду до Сполучених Штатів, демонструючи ту саму терплячість і ретельність, з якою він зберігав записники, батько узявся до серії щоденних листів до мене, де в найменших деталях пояснював найтонші особливості англійської граматики та ідіом. Ці лекції, надруковані на папері для авіапошти, з філологічною турботою про точність ніколи не розповідали особистих чи місцевих новин. Мабуть, було небагато такого, чого життя мене ще не навчило, запевняв батько, і він не мав свіжих здогадок, які можна було б передати синові.
Тоді мій батько вже пережив кілька серйозних серцевих нападів, а його зір почав слабшати, зменшуючи поле бачення до картинки завбільшки з четверть аркуша. Він знав, що життя наближається до кінця і, мабуть, відчував, що єдиний подарунок, який може мені зробити, — це передати свої знання англійської, вдосконалені та збагаченні навчанням протягом цілого життя.
Лише дізнавшись, що більше ніколи не побачу його знову, я зрозумів, як добре він знав мене і як міцно він мене любив. Він доклав неабияких зусиль, щоб сформулювати кожну лекцію відповідно до мого особливого складу розуму. Приклади використання англійських слів, які він обирав, завжди належали поетам і письменникам, якими я захоплювався, і, відповідно, стосувалися тем та ідей, якими я особливо цікавився.
Батько помер до того, як вийшов друком «Розфарбований птах», і ніколи не побачив книжки, в яку зробив значний внесок. Тепер, перечитуючи ті листи, я розумію глибину мудрості свого батька: він хотів заповісти мені голос, який зміг би скерувати мене в новій країні. Ця спадщина, напевно, сподівався він, дозволить мені вільно і сповна брати участь у житті країни, де я вирішив будувати своє майбутнє.
***
Кінець шістдесятих відзначився у Сполучених Штатах послабленням соціальних і мистецьких обмежень; і коледжі та школи почали вносити «Розфарбованого птаха» у списки додаткового читання курсів сучасної літератури. Студенти й викладачі часто писали мені та надіслали кілька семестрових статтей та есеїв, що стосувалися книжки. Для багатьох моїх юних читачів герої та події роману здавалися схожими на людей і ситуації з їхнього власного життя; книжка пропонувала топографію для тих, хто вважав наш світ полем битви між ловцями і пташками. Ці читачі, переважно представники нацменшин і ті, хто знаходив у собі соціальні вади, впізнавали у хлопчиковій боротьбі певні елементи власних обставин і вбачали в «Розфарбованому птахові» відбитки власних змагань за інтелектуальне, емоційне чи фізичне виживання. Вони бачили, що хлопчикові злидні на болотах і в лісах продовжувалися в гетто та містах інших континентів, де колір шкіри, мова й освіта позначали на все життя «сторонніх», вільних духом мандрівників, яких «свої», могутня більшість, боялися, виганяли й атакували. Водночас інша група читачів береться до роману, сподіваючись, що він розширить їхні уявлення, пропустивши їх до потойбічного, схожого на Босхів[7], пейзаж.
***
Сьогодні від створення «Розфарбованого птаха» мене відділяють роки, і я відчуваю невпевненість у його існуванні. Останнє десятиріччя навчило мене ставитися до книжки з відчуженістю критика; однак суперечки, викликані романом, і зміни, які він породив у моєму власному житті й життях моїх близьких, змушують мене поставити собі запитання: якою була першопочаткова мета його написання?
Я не передбачав, що роман заживе власним життям, що замість літературного виклику він стане загрозою для життів моїх близьких. Для тих, хто керує моєю батьківщиною, цей роман, як пташка, яку вигнали зі зграйки; вони вполювали її, розфарбували крильця і відпустили; а я просто стояв і дивився, як вона мститься, сіючи спустошення. Якби я передбачив, що з цього вийде, то, можливо, не написав би «Розфарбованого птаха». Але книжка, як і хлопчик, пережила нападки. Прагнення вижити нестримне від природи. Невже уяву можна втримати у в’язниці ліпше, ніж хлопчика?
Місто Нью-Йорк,
