Розфарбований птах, Єжи Косінскі

Приїхавши до Америки за шість років до цього європейського візиту, я твердо вирішив, що більше ніколи не поткну носа до країни, де провів воєнні роки. Те, що мені вдалося вижити, було винятковою випадковістю, і я завжди гостро усвідомлював, що сотні тисяч інших дітей були приречені на страту. Однак, попри усвідомлення цієї несправедливості, я ніколи не вважав себе продавцем особистої вини чи власних спогадів або літописцем того лиха, що випало на долю мого народу і мого покоління; я просто розповідав історії.

«…правда — єдине, в чому не відрізняються люди. Кожним із нас підсвідомо керує духовне бажання жити, прагнення жити за будь-яку ціну; ми хочемо жити тому, що живемо, тому, що цілий світ живе…» — написав єврей, в’язень концтабору, незадовго до своєї смерті в газовій камері. «Тут ми перебуваємо в товаристві смерті», — написав інший. «Вони татуюють новачків. Кожен дістає свій номер. Із цієї миті ти втрачаєш власне я і перетворюєшся на число. Ти більше не той, ким був раніше, а просто рухоме безмовне число… Ми наближаємося до своїх нових могил… тут, у концтаборах, панує залізна дисципліна. Наші мізки зробилися неповороткими, всі думки пораховано: неможливо осягнути цієї нової мови…»

Пишучи роман, я ставив собі за мету дослідити «цю нову мову» жорстокості та її наслідок — нову контрмову страждання й розпачу. Книжку написано англійською, мовою, якою я раніше написав дві роботи з соціальної психології, відмовившись від рідної мови, коли покинув батьківщину. До того ж, враховуючи, що англійська залишалася новою для мене, я міг писати холоднокровно, звільнившись від відтінку емоційності, завжди властивого рідній мові.

Коли історія почала розвиватись, я зрозумів, що хочу розгорнути деякі теми, передавши їх серією з п’яти романів. Цей цикл із п’яти книжок зображатиме архетипні аспекти особистісних стосунків у суспільстві. Перша книжка мала стосуватися найуніверсальнішої та найдоступнішої з цих суспільних метафор: людину слід було зобразити у найвразливішому стані, в дитинстві, а суспільство — у найжахливішій формі, у стані війни. Я сподівався, що протиборство беззахисного індивіда і непереборного суспільства, дитини та війни, якнайліпше передаватиме суть антигуманних умов.

На додачу мені здавалося, що романи про дитинство вимагають максимального напруження уяви. А що ми не маємо доступу до того найчутливішого, найпершого періоду нашого життя, то нам доводиться відновлювати його, перш ніж дістати доступ до свого сучасного «я». Попри те, що всі романи підштовхують нас до такого перенесення, змушують нас пізнати самих себе як іншу істоту, зазвичай значно важче уявити себе дитиною, ніж дорослим.

Почавши писати, я згадав «Птахів», сатиричну п’єсу Аристофана[1]. Головний герой, чиїм прототипом було кілька видатних діячів древніх Афін, залишився анонімним в ідилічному світі природи «країни неквапливого, прекрасного відпочинку, де кожен може спати в безпеці й вирощувати собі пір’я». Мене приголомшила доречність та універсальність цієї умови, яку Аристофан записав понад дві тисячі років тому.

Аристофанове символічне використання птахів, що дали йому змогу писати про реальні події та людей без обмежень, з якими зазвичай зіштовхуються ті, що описують історію, здалося особливо вдалим, коли я поєднав його зі звичками селян, які бачив у дитинстві. Однією з улюблених розваг мешканців села було вполювати пташку, пофарбувати її пір’ячко й відпустити до своєї зграї. Коли ці яскраво забарвлені створіння поверталися в пошуках захисту до своїх друзів, інші птахи, вважаючи їх загрозливими чужинцями, кидалися і рвали вигнанців, аж поки не вбивали їх. Я теж вирішив обрати за декорації для своєї роботи галузь міфів, вигадану сучасність без часу, необмежену географією чи історією. Мій роман називатиметься «Розфарбований птах».

А що я вважав себе суто оповідачем історій, то в першому виданні «Розфарбованого птаха» інформації про мене було мінімум, а давати інтерв’ю я відмовлявся. Утім такий стан речей призвів до конфлікту. Доброзичливі письменники, критики і читачі шукали факти, що свідчили б на користь автобіографічності роману. Вони хотіли віддати мені роль представника нашого покоління, особливо тих, що пережили війну; проте для мене виживання було особистим вчинком, який давав уцілілому право говорити тільки про себе. Я відчував, що факти мого життя і походження не слід використовувати заради перевірки автентичності книжки і так само не слід заохочувати ними читача взятися за «Розфарбованого птаха».

На додачу тоді я відчув і відчуваю тепер, що вигадка та автобіографія — зовсім різні форми. Автобіографія підкреслює одне життя: читача запрошують поспостерігати за існуванням іншої людини і заохочують порівняти з ним власне. З іншого боку, вигадане життя запрошує читача до співпраці: він не просто порівнює; він насправді опиняється у вигаданій ролі, поглиблюючи її згідно з власним досвідом, власними можливостями креативності та уяви.

Я не зраджував свого рішення, що життя роману не залежатиме від мого. Я заперечував, коли численні іноземні видавці відмовлялися публікувати «Розфарбованого птаха», не подавши в передмові чи епілозі уривки з мого приватного спілкування з одним із моїх перших іншомовних видавців. Вони сподівалися, що ці уривки пом’якшать враження від книжки. Я написав ті листи, щоб пояснити, а не пом’якшити óбрази роману; протиснувшись між читачем та книжкою, вони порушили б цілісність роману, запхали б мою негайну присутність у роботу, що збиралася залишатися незалежною. У виданні «Розфарбованого птаха» в м’якій обкладинці, що вийшло за рік після першодруку, взагалі не було моєї біографії. Можливо, саме тому безліч шкільних читацьких списків називали Косинського не сучасним письменником, а покійним.

***

Після виходу «Розфарбованого птаха» у Сполучених Штатах і Західній Європі (роман ніколи не публікували на моїй батьківщині й не дозволяли на її території) деякі східноєвропейські газети та журнали почали кампанію проти нього. Попри свої ідеологічні розбіжності, чимало журналів атакували мене одними й тими самими уривками з роману (зазвичай вирваними з контексту) та перекрученими сценами, щоб підтримати свої звинувачення. Глумливі редакторські статті в підконтрольних державі виданнях звинувачували американську владу, яка начебто найняла мене написати «Розфарбованого птаха», переслідуючи приховані політичні цілі. Очевидно, автори цих статей не знали, що кожна надрукована в Сполучених Штатах книжка мусить бути зареєстрована в Бібліотеці Конгресу і отримати номер бібліотечного каталогу, який незаперечно свідчитиме, що уряд Сполучених Штатів дотував її публікацію. На противагу цьому антирадянські періодичні видання виокремлювали позитивне світло, в якому, як вони стверджували, я зобразив російських солдатів; і цим доводили, що роман намагається виправдати радянську присутність у Східній Європі.

Здебільшого східноєвропейський осуд стосувався сумнівної конкретики роману. Хоча я намагався зробити так, щоб імена людей та місця, згадувані в книжці, не могли асоціюватися лише з