По той бік мосту - Мері Лоусон

– Серйозно? – спитала вона, викладаючи обкачані шматки на деко й переносячи бліді, слизькі на вигляд курячі ноги з розібраної тушки на дошку для нарізання. – Це ж чудово! Яку саме?

– Допомагати містерові Данну на фермі.

Вона завмерла й повернула голову, щоб глянути на нього. Її окуляри були забруднені слідами цьогоденного куховарства – дрібка муки з печива до чаю, масляна плямка, трохи хлібних крихт, навіть щось, схоже на шматочок морквяної шкірки.

– Боже мій! – мовила вона, нахиляючи голову, щоб дивитися поверх окулярів. – Нащо тобі здалася така робота? – Саме це він й очікував почути, і тому його це якоюсь мірою потішило, тож він усміхнувся до неї й пішов.

Його мати і далі сиділа перед телевізором, коли він проходив повз вітальню дорогою нагору; «Я люблю Люсі» скінчилася, й вона дивилася якусь передачу французькою. Ієнові це здалося дивним, бо вона не знала французької. Він подумки поцікавився, чи ще чиїсь матері дивляться телевізор удень. Точно важко сказати. Матері більшості його друзів були дружини фермерів і не мали часу навіть угору глянути, не те що дивитися телевізор. Але його мати ніколи не бувала такою, як інші матері. Вона народилася не на Півночі – нетутешня, з Ванкувера. Вона носила елегантні туфлі на підборах, навіть удома, і спідниці зі светрами, що пасували одне одному, й мала розпущене волосся, завите хвилями, замість тугих маленьких ґульок, як у матерів його друзів. Вони втрьох, виконуючи приписи етикету, вечеряли в їдальні, а не за кухонним столом, і користувалися серветками – такими, як годилося, білими тканинними, які місіс Таттл прала, крохмалила й прасувала щопонеділка. Ієн підозрював, що більше ніхто в Струані до пуття навіть не знав, що робити з серветкою.

*

Перевагою недавніх настроїв його матері було те, що вечері стали доволі короткими й безболісними подіями. Раніше вони вимагали значних зусиль, бо вона наполягала на тому, що сама називала «цивілізованою розмовою» за столом. На її думку, саме таким було призначення вечерь – щоб сім’ї збиралися разом й обмінювалися поглядами й подіями у приємному товаристві. Може, це було б не так погано, якби він мав з півдесятка братів і сестер, які розділили б з ним тягар вигадування, що б такого сказати, вечір за вечором, але він був одинак. Він не розумів, чому вони не могли за столом читати. Він віддав би читанню перевагу і знав, що батько віддав би йому перевагу теж – це було видно з його знудженого, незосередженого погляду. Йому не терпілося зануритися в статтю про новий спалах поліомієліту в сільськогосподарських регіонах, найсвіжіше диво медицини чи стерильні пов’язки нового типу, що не пристають до ран. Що стосується Ієна, це були б рибальські журнали: щуку-маскінонга завважки п’ятдесят п’ять фунтів спіймано у Френч-рівер, переваги й недоліки риболовлі на блешню й простого закидання, новинки риболовної снасті. Він уявляв, як вони з батьком, зсутуливши плечі й нахилившись мало не до тарілок, неуважливо наколюють їжу на виделки, із задоволенням занурені у світ друкованого слова. Його мати могла переглядати один зі своїх каталогів з «Ітона». Чому ні? Так вони проводили б час куди розслабленіше й не менш по-компанійськи, ніж за тією виставою, яку мусили розігрувати щовечора в ім’я єднання сім’ї.

Але нещодавно вона, здавалося, втратила зацікавлення в розмовах, хоч цивілізованих, хоч ні. Іноді вона все ще робила слабкі спроби порушити мовчанку, кажучи щось на кшталт: «Отож, що ви сьогодні робили?», але цього вечора навіть такого не сказала. Поїли втрьох майже мовчки (вони з батьком обидва жували й дивилися в нікуди, думаючи про те, що їм хотілося б читати), а тоді всі встали з-за столу й розійшлися займатися кожен своїми справами.

Ієн сів на велосипеда й поїхав у резервацію. Доки вони вечеряли, хвилин десять ішов сильний дощ, але тепер проясніло й вечір дихав свіжістю й прохолодою. Над озером пливли хмари, а в калюжках обабіч дороги виднілося бліде небо. Мейн-стріт – єдина дорога з міста – була порожня. Крамниці зачинялися точно о пів на шосту, й усе населення Струана йшло додому вечеряти. Крім іншого, саме цим Ієна дратувало його містечко – тим, як воно ввечері вимирало. Єдиним незачиненим закладом був «Гарперз», де пропонували їжу до о пів на сьому – у п’ятницю до сьомої, – та «Бенів бар». «Бенів бар» був місцевою версією притона. Щосуботи ввечері туди набивалися чоловіки з лісозаготівельного табору, що стояв угору річкою, – вони приїжджали в місто прогуляти тижневу платню. Чоловіки напивалися до чортиків, завдаючи сержантові Мойнігану та Ієновому батькові нескінченних клопотів, а тоді поверталися в табір, і до наступної суботи місто знову занурювалося у свою звичну передбачувану сонливість.

Багато років Ієн над своїм містечком навіть не замислювався, бо не бачив нічого іншого, але минулого літа мати возила його в Торонто на тиждень, і на нього зійшло прозріння. Що вразило його найбільше, то це не розмір міста, шум чи будівлі – на все це він очікував. На нього справило найбільше враження те, що він ішов вулицею й нікого не знав. Тисячі й тисячі незнайомців. Йому це здалося чудовим. Така свобода! Не порівняти зі Струаном, де всі знають усіх від народження. І йому було від цього гірше, ніж решті, бо його батько був громадською власністю – «наш лікар», так люди його називали – і мав кабінет удома. Однак Ієн помітив, що люди не називали його матір «нашою медсестрою». Місіс Крістоферсон, та й усе. Люди трохи її побоювалися, він це знав. Вона бувала різкою. Вона могла сказати: «Лікар – людина зайнята, місіс Шульц. Зметикуйте самі».

Але, здається, вони вважають Ієнового батька своєю власністю, та і його дім і, мабуть, – він став відчувати це десь торік – навіть самого Ієна. Мало не кожен мешканець Струана в якийсь момент сидів у черзі біля кабінету його батька, чекаючи, доки той огляне їхнє хворе горло чи пришиє їм шматочок пальця, й, виходило, що Ієн ріс при їхніх очах. Напевно, немало старших людей бачили, як ріс і його батько теж; бачили, як він повзав тими самими дерев’яними мостинами, якими повзав Ієн, щодня більшаючи й поступово перетворюючись на їхнього лікаря. Ієн почав підозрювати, що вони й про нього так само думали. Дедалі більше він відчував, що люди дивилися на нього й автоматично думали: «Ось він, наступний. Наступний лікар Крістоферсон».

Власне, тиждень тому старий містер Джонсон, що йому за сорок років до того, у битві на Соммі, відстрелили