По той бік мосту - Мері Лоусон

– Так, – відказав Артур, – але хто захоче все літо пропрацювати на того Фітцпатріка? Артур Данн ліпший за нього в сто разів.

Піт висмикнув чотиридюймового окуня, надто маленького, щоб його був сенс залишити. Він витягнув з нього гачка і кинув назад у воду.

– Ти міг піти працювати офіціантом у «Гарперзі». Там поставив чашку з кавою, тут поставив чашку з кавою. Добрі гроші, легка робота… Або в бібліотеці. Або на заправці. – У нього смикнулася волосінь. Знову крихітний окунець, з видною від попереднього разу діркою в губі. Піт підняв його на рівень очей і запитав: «Де твоя голова, чувак?». Рибина вражено роззявляла рота. Піт кинув її за борт. – Або в господарській крамниці. У «Вулвортса». На пошті. Це все було б краще за роботу на фермі. Особливо на фермі Артура Данна.

– Та хороша в нього ферма, – сказав Ієн м’яко. – І коні круті.

– Коні? – Піт глянув на нього, хитро примружившись. А тоді раптом широко усміхнувся.

– Що таке? – запитав Ієн із викликом.

– Нічого, – відповів Піт. – Узагалі нічого.

Вони порибалили ще з годинку, але щука не зацікавилася, і коли Піт утретє зловив того малого окунця, здалися й рушили додому.

Коли Ієн прийшов, обоє його батьків були у вітальні. Мати сиділа навпроти телевізора, хоч цього разу не дивилася його, а батько стояв у дверях. Коли він увійшов, вони обоє обернулися. Якусь мить стояла мовчанка, а тоді батько запитав:

– Ти рано повернувся. Не клювало?

– Нічого годящого не впіймалося.

Його мати неуважливо дивилася на свої коліна. Напевно, до її спідниці причепилася якась крихта або пушинка – вона обачно зняла її, якусь мить роздивлялася, а тоді кинула на підлогу.

Глава 2

«Торговельна палата приїздить з візитом з Торонто до Північного Онтаріо»

«Стався випадок втрати контролю над великою рогатою худобою – чоловіки тікали до складеного поваленого лісу – застосовано рушниці»

«Теміскеймінг спікер», березень 1925 року

Найперший Артурів спогад був про те, як він стоїть у дверях батьківської спальні й дивиться на маму, а вона лежить у ліжку. Була середина дня, а вона лежала в ліжку, й Артур не знав, як це зрозуміти. Ліжко було дуже велике й високе, й Артурові було тільки трішки її видно. Вона повернулася обличчям до вікна. А тоді Артурів батько крикнув знизу, що лікар скоро приїде, вона повернула лице й Артур побачив, що вона плаче.

Потім прийшов старий лікар Крістоферсон, а з ним місіс Лунц, Карлова мама, з сусідньої ферми. Місіс Лунц погладила Артура по голові й сказала йому йти вниз, і вони з лікарем зайшли до його матері в кімнату й зачинили двері. Пізніше з кімнати долинули крики. У цей час Артурів батько сидів у кріслі на кухні, поклавши свої великі важкі долоні на коліна. Лежачи отак без руху, його долоні видавалися дуже дивними. Зазвичай, якщо він сидів, то обов’язково ними щось лагодив.

У своїй пам’яті Артур мав лише один спогад про цей випадок, але пізніше, складаючи два до двох, він збагнув, що таке точно ставалося не один раз. Щонайменше тричі.

А далі настав довгий час, коли його мама лежала в ліжку, хоч і не здавалась хворою, коли батько ставив на стіл вечерю після того, як приходив із поля. Мало не щодня місіс Лунц та інші жінки з сусідніх ферм приносили їм їжу у великих накритих мисках, і її треба було тільки розігріти. З того, що пам’ятав Артур, то не був поганий час. Він пригадував, як батько вручав йому рушника й передавав тарілки – витирати, і казав йому, що він молодець. Він пригадував, як носив вечерю своїй мамі сходами дуже обачно, а вона всміхалася йому й дякувала.

Він не міг згадати, що робив упродовж дня, доки мама лежала в ліжку, а батько працював у полі. До школи йому ходити ще було рано, тож, напевно, грався сам із собою. Але він чітко пам’ятав той день, коли почув, як мама кличе його зі своєї кімнати. Йому тоді було лише п’ять. Він пригадував, як почув паніку в її голосі, й відчуття у своєму шлунку – холодне стискання, наче його вхопила чиясь рука – коли він біг сходами. Його мама зігнула ноги й підтягнула їх угору під ковдрою. У неї був зляканий вигляд. Артур іще ніколи не бачив страху на обличчі дорослого, але легко збагнув, що то був страх. «Біжи поклич батька, – сказала вона. – Скажи йому, що вже скоро. Біжи!».

Дальші події він і пам’ятав, і уявляв: уявляв себе, як він летить краєм поля, спотикається об грудки мокрої від дощу землі. «Тату! Тату!». Жах у його голосі. Щó вже скоро? Щось жахливе, страшне, а його мама там сама у будинку, й нікому її захистити.

А потім, кілька годин по тому, коли стало темно й прибув лікар, знову разом із місіс Лунц, і вони були з його матір’ю, стало ясно з її криків, які долинали донизу, що й вони не могли захистити її, так само як і він та його батько. Артур хотів підійти до батька й залізти йому на руки, але боявся виразу батькового обличчя й жаскої тиші, що западала між криками. Йому хотілося піти в свою кімнату, лягти на ліжко й скрутитися калачиком, але для цього йому довелося б піднятися сходами й пройти повз двері, за якими лунали ці жахливі звуки. Тож натомість він скрутився тугим калачиком у другому кріслі й лежав там, аж доки через багато годин крики припинилися. А тоді залунав інший звук, рев, щось середнє між криком ворони й вівці, й він знав, що хай що мало статися, нарешті сталося, і його мама померла.

От тільки зранку він побачив її, зовсім не мертву, в ліжку, усміхнену, зі згортком на руках. Вона сказала йому: «Підійди, подивися, Артуре! Ти маєш братика! Це твій братик! Його звати Джейкоб, подивись, який гарненький! Можеш кликати його Джейк».

*

Це тоді все почалося, так? Ще до народження Джейка, зі втрати стількох дітей? Тож коли Джейк нарешті народився – результат такого болю, страху й скорботи, він став для своєї матері такий дорогоцінний, що вона заледве це витримувала? Вона носила його за собою цілий день, міцно притуляючи до себе, відпихаючи смерть своїм ліктем. Вона любила малого – ох, Артур чудово це знав! – але її любов наче складалася переважно з болісної тривоги. Артур