По той бік мосту - Мері Лоусон

– Перший є, – сказав він. – Твоя черга. Пересунь ногу.

Артур поставив ступню біля краю ножа й висмикнув лезо з землі. Шкіра на його лівій ступні пекла, хоч нічого її не торкнулося. Він випростався. Джейк стояв до нього лицем, усе ще широко всміхаючись, руки вздовж тіла, ноги разом. Очі радісно світяться. Приємно схвильований, але не зляканий. Не зляканий, бо – й Артур теж це раптом зрозумів – Джейк знав, що він ніколи не ризикне кинути ножа по-справжньому близько.

Артур уявив обличчя своєї матері, якщо вирішить довести неправоту Джейка й відсіче йому пальця. Уявив, що зробить із ним батько, якщо навіть просто застане за цією дурною грою. Звихнувся, не інакше.

– Кидай, – мовив Джейк. – Кидай, кидай, кидай! Якомога ближче!

Артур узявся за лезо, як робив Джейк, але було важко розслабити пальці достатньо, щоб його розхитати. Він уже колись кидав ножа і йому непогано вдавалося – власне, кілька років тому зі своїм другом Карлом Лунцом з сусідньої ферми намалювали ціль на стіні сінника Лунців і влаштовували змагання, яке Артур зазвичай вигравав, але тоді результат ніколи не мав значення. Тепер імовірність зачепити ту вузьку, помережану синіми венами ступню здавалася неймовірно високою. А тоді, якось раптом, він побачив вихід – такий очевидний, що тільки така тупоголова людина, якою він, безсумнівно, був, могла не побачити його відразу. Широкі кидки. Не такі широкі, щоб Джейк здогадався, що він робить це навмисне, але досить широкі, щоб гра безпечно й швидко скінчилася. Примусити Джейка сісти на шпагат за три-чотири рази. Джейк стане з нього насміхатися, та він однаково насміхатиметься, але гра скінчиться і йому доведеться дати Артурові спокій.

Артур відчув, як його м’язи почали розслаблятися. Ніж заколихався вільніше. Він глибоко вдихнув і кинув.

Ніж один раз незграбно накреслив у повітрі коло, а тоді упав набік дюймів за вісімнадцять від Джейкової ноги.

– Слабак, – сказав Джейк. – Кидай ще раз. Він має увігнатися в землю, інакше це не рахується.

Артур підняв ножа, похитав його знову і кинув, тепер уже впевненіше. Цього разу ніж увігнався в землю за десять дюймів від Джейкового мізинця.

У Джейка вирвався звук огиди. Він переставив ступню до леза і взяв його в руку. У нього був розчарований і жалісливий вигляд, що цілком влаштовувало Артура.

– Гаразд, – мовив Джейк. – Тепер я.

Він узявся за лезо й став розхитувати його вперед-назад, кинувши на Артура оком, і коли їхні погляди зіткнулися, зробив маленьку паузу – на частку секунди – упродовж якої ніж спинився в лінивому русі, а тоді знову підхопив ритм. Думаючи про це потім, Артурові все не вдавалося для себе вирішити, чи ця пауза була важлива – чи за ту мить, дивлячись йому в очі, Джейк заглянув йому в душу й здогадався, що саме він збирався зробити.

Тоді, в ту мить, він ні про що не подумав, бо часу на це не було. Джейк підняв ножа таким самим швидким рухом, як і раніше, і кинув, але сильніше й швидше, тож ніж, крутячись, лише зблиснув у повітрі. Артур виявив, що дивиться на ножа, увігнаного в свою ступню. Якусь сюрреалістичну мить крові не було, а тоді вона полилася, темна й густа, мов сироп.

Артур глянув на Джейка й побачив, що той не відводить від ножа погляду. Обличчя в нього було здивоване, і над цим Артур теж пізніше роздумував. Джейк здивувався, бо ніколи не розглядав можливості, що його кидок виявиться недосконалим? Він і справді мав таку велику впевненість у собі, так мало сумніву?

Чи він просто здивувався тому, як легко виявилося піддатися імпульсові, виконати те, що маєш на думці? Просто зробити те, що хочеш, і чорт з ними, з наслідками.

Глава 1

«П’ятеро пожежників намагаються подолати лісову пожежу»

«Заблукалого мисливця на ведмедів знайдено за допомогою літака: 40 годин у лісі»

«Теміскеймінг спікер», травень 1957 року

На маленькій фермі милі за дві від Струана жила собі вродлива жінка. Вона була висока, струнка й мала густе світле волосся, яке заплітала в товсту косу й зав’язувала тим, що траплялося під руку, – шматком обтіпаної стрічки, резинкою чи старим уривком тасьми. У неділю вона робила з нього блискучу ґульку на потилиці і чимось закріпляла, щоб воно не розсипалося по плечах під час служби в церкві. Її звали Лора Данн. Лора – ім’я таке ж м’яке й гарне, як вона сама. Данн – прізвище її чоловіка, масивне й грубувате, як і він сам. Артур Данн був фермер, великий, огрядний чолов’яга, з шиєю, принаймні вдвічі товщою, ніж у дружини, й Ієнові, який з батьками сидів за три церковні лавки позаду нього, здавався не цікавішим за посудомийку.

Ієн помітив Лору Данн, коли йому було чотирнадцять – напевно, вона бувала десь поряд усе його життя, але саме тоді він її зауважив. Їй на той час було десь тридцять. Вони з Артуром мали трьох дітей чи, може, чотирьох. Ієн точно не знав – він ніколи не звертав на них уваги.

Рік йому вистачало просто дивитися на неї в церкві в неділю – Данни приїжджали в місто на службу кожнісінького тижня. А тоді, коли йому виповнилося п’ятнадцять, Ієнів батько сказав, що йому варто знайти роботу на суботи й канікули та почати відкладати гроші на дальшу освіту, вважаючи, що те, у що доклався грошима, більше цінуєш. Ієн не міг пригадати, щоб хтось питав його, чи хоче він далі вчитися – одне з багатьох припущень, які люди робили щодо його життя – але саме в цьому випадку сперечатися не став. Він сів на велосипеда і поїхав на ферму Даннів.

Ту ферму в околицях Струана вважали дивовижею, бо Артур Данн усе ще орав землю кіньми. Не через те, що не міг дозволити собі трактора – ферма була досить багата – і не через якісь релігійні переконання, як у менонітів, що мешкали далі на південь. Коли його про це питали, Артур замислено дивився собі під ноги, наче йому це ніколи не спадало на думку, а тоді казав, що, напевно, йому просто подобаються коні. Однак ніхто не брав це пояснення на віру. Всі вважали, що Артур відмовився від тракторів багато років тому, коли його батько надбав собі трактора, доїхав ним до дальнього краю поля, в’їхав у канаву й убився, і двох годин не минуло після його повернення з обновкою на ферму. Навіть наймолодшому