Енн із Шелестких Тополь - Люсі Мод Монтгомері
Та хоч тітонька Четті й справді любить поговорити,[4] усе це вона не проказала на одному подиху. Часом я могла докинути кілька реплік, хоч вони й не мали великого значення.
У вдів є корова, що пасеться на луці пана Джеймса Гамільтона, це трішки вгору від дороги — і Ребекка Дью ходить туди цю корову доїти. Тому вершків нам не бракує, а вранці й увечері Ребекка Дью у двері в садовій стіні передає склянку молока „Жінці“ пані Кемпбелл — для „маленької Елізабет“, котра мусить його пити за приписом лікаря. Я ще не знаю, ані хто така Жінка, ані хто така маленька Елізабет. Пані Кемпбелл — це власниця сусіднього особняка, що має назву Ялиновий Затінок.
Сьогодні я, мабуть, не засну — я ніколи не можу заснути першої ночі на новому місці… а тут іще й таке незвичне ліжко. Але нехай. Я завжди любила такі ночі, коли можна лежати й міркувати про все — теперішнє, минуле й майбутнє. Особливо про майбутнє.
Я знаю, Гілберте, це страхітливо довгий лист. Більше я тебе не мучитиму й надалі писатиму коротше. Але я так хотіла все тобі розповісти, щоб ти й собі міг уявити місце, де я тепер житиму. Місяць уже „пірнає в царство тіней“,[5] тож і мій лист добігає кінця. Мушу ще написати Маріллі. Післязавтра лист прийде в Зелені Дахи, і Деві принесе його додому з пошти, і вони з Дорою сядуть обабіч Марілли, доки вона читатиме його, а пані Лінд слухатиме, затамувавши подих… Ох! Від цих слів мені так нестерпно захотілося додому. Добраніч, коханий, бажає тобі та, що є і завжди буде, найвідданіша твоя Енн Ширлі».
2
(Уривки з різних листів від тієї ж до того ж).
26 вересня
«Знаєш, куди я ходжу читати твої листи? До гаю через дорогу. Там є видолинок, де заростями папороті вистрибують сонячні зайчики. Уздовж нього жебонить потічок, і рядком виструнчуються молоденькі сестри-берізки, а на землі лежить порослий мохом стовбур дерева, на якому я зазвичай сиджу. І тепер, коли мені насниться особливий сон — зеленаво-золотий, із багряними прожилками, сон зі снів, — я тішитиму себе думкою, що він прийшов до мене з потаємного березового видолинку й став плодом незримого союзу найтоншої, найстрункішої із сестер та струмка, що тихенько наспівує свою переливчасту пісню. Люблю сидіти там і слухати мовчання лісу. А ти колись помічав, Гілберте, як по-різному звучить тиша — у лісі, на узбережжі, на луці… вночі й у літніх сутінках? Усі вони різні — бо різні ледь чутні нотки, що виплітають їх. Я певна, що якби навіть була сліпа й не відчувала ні холоду, ні спеки, я все одно знала б, де опинилася, лише зі звучання тиші довкола себе.
Заняття в школі тривають уже два тижні, і я, здається, непогано організувала навчальний процес. Але пані Бреддок правду казала — мені важко із Прінглами. І поки що я не знаю, як долати ці труднощі, навіть попри щасливу конюшину із чотирма листками. Як каже пані Бреддок, слова їхні сочаться медом, а самі вони слизькі, мов змії.
Це таки справдешній клан, усі члени якого сваряться й гризуться між собою, ведуть суворий облік одне одного — але стають пліч-о-пліч у боротьбі проти кожнісінького зайди. Я думаю, що саммерсайдці поділяються лиш на два типи — Прінгли й не-Прінгли.
У моєму класі повно Прінглів та їхніх родичів, що ховаються під іншими прізвищами. За ватажка в них, здається, Джен Прінгл — зеленооке чудовисько, яке з лиця точнісінько нагадує чотирнадцятилітню Беккі Шарп.[6] Я переконана, що це вона майстерно влаштувала підпільну кампанію з непокори й неповаги, котрій мені буде важко протистояти. Вона має хист до неперевершено комічних гримас, і коли на уроці я чую між учнів тамований сміх, то завжди знаю, що саме спричинило його, хоч іще жодного разу не спромоглася впіймати Джен на цих витівках. Вона розумна — мала капосниця! — твори пише незгірші за добру літературу, і з математикою пречудово дає раду — лихо мені! Є якась іскра в усьому, що вона робить і каже, та ще в неї розвинене почуття гумору, яке могло б нас зблизити, якби вона не почала виявляти до мене відверту ненависть. Тож, боюся, нескоро ще ми із Джен зможемо з чогось посміятися РАЗОМ.
Майра Прінгл, кузина Джен — найвродливіша дівчина в школі, проте явно дурна й часто робить кумедні помилки, як-от сьогодні на уроці історії, коли вона заявила, що індіанці вважали Шамплена[7] та його сподвижників богами й „просто чимось нелюдським“.
У громадськім житті Прінгли являють собою, як то каже Ребекка Дью, „саммерсайдську елиту“. Мене вже запросили на вечерю у дві прінглівських сім’ї — бо звичай велить запросити кожного нового вчителя, а Прінгли не з тих, хто буде нехтувати правилами доброго тону. Учора я була в домі Джеймса Прінгла, батька вищеназваної Джен. З вигляду він поважний, мов професор, та насправді — неотесаний і дурний. Базікав про „дисципліну“, стукаючи по скатертині доволі брудним нігтем вказівного пальця й часом страхітливо зневажаючи граматику. Саммерсайдська школа, мовляв, завжди потребувала твердої руки — досвідченого вчителя, і бажано чоловіка. Я ж, на його думку, трі-і-ішечки замолода — „та цю ваду час виправить дуже скоро“, заявив він не без жалю. Я нічого не відповіла, щоб не наговорити зайвого. Була усміхнена й чемна, незгірше за будь-кого із Прінглів, а вдовольнялася тим, що дивилась на нього ясними очима й думала: „Старий лицемірний невіглас“.
Розумом Джен, очевидно, вдалася в матір… котра мені зненацька сподобалась! Сама Джен у присутності батьків була просто взірцем послуху та вишуканих манер. Проте, хоч слова її були ввічливі, у тоні бриніла зухвалість. Коли вона промовляла „панно Ширлі“, це звучало, як образа; а коли дивилася
