Крижаний - Янина Кап (Зоя Маг)

Переддень Водохреща видався ясним і морозним. Сонце ледь пробивалося крізь зимові хмари, і сніг на кладовищі виблискував так, що було важко дивитися. Леонід зупинив машину біля старих воріт і взяв із собою лопату та невеликий оберемок квітів. 

Його шлях був знайомим і водночас важким. Він знав, що мусить зробити це. Цей візит, ці слова, які він давно носив у собі, були необхідні, аби почати нову главу в житті. 

Могили його матері, доньки й дружини були поруч одна з одною, накриті товстим шаром снігу. Леонід опустив речі на землю й одразу взявся розчищати сніг. Його рухи були розміреними, майже ритуальними. 

Коли все було зроблено, він поставив квіти на кожну могилу й зупинився, глибоко вдихнувши морозне повітря. 

— Мамо, Світлано, Оксанко... — почав він тихо, звертаючись до своїх «дівчат». Його голос тремтів, але він тримався. — Я довго не знав, як жити далі. Після всього, що сталося, здавалося, що сенс пішов разом із вами. 

Він замовк, згадавши обличчя своєї доньки, її сміх, якого він так довго не чув. 

— Але тепер я знаю, що ви хотіли б, щоб я був щасливим. І щоб я зміг подарувати це щастя іншим. 

Його руки стиснулися в кулаки, але він змусив себе продовжити. 

— Я прошу у вас вибачення, якщо здавалося, що я вас забув. Це не так. Ви завжди будете в моєму серці, у кожному моєму рішенні. Але настав час відпустити. 

Леонід упав на коліна й торкнувся холодного каменю. 

— Я обіцяю, що збережу вашу пам’ять. Але я більше не буду жити лише минулим. У мене тепер є Люба, її син Роман. І скоро в нас народиться дитина. Вони стали моєю родиною, і я хочу дати їм усе, чого вони варті. 

Його голос трохи зламався, коли він додав: 

— Я люблю вас. Але тепер я повинен жити далі. Прощавайте. 

Він провів ще трохи часу в тиші, а потім підвівся, розпрямив плечі й попрямував до машини. Здавалося, що зимове сонце тепер світило яскравіше, а сніг під ногами скрипів м’якше. 

***

Коли він повернувся додому, Люба зустріла його у дверях. Вона одразу помітила зміну в його обличчі — він виглядав спокійним і впевненим, як давно не був. 

— Як ти? — запитала вона, обіймаючи його. 

— Добре, — відповів він, дивлячись їй у вічі. — Я зробив те, що мав зробити. 

Він на мить замовк, потім дістав із кишені маленьку оксамитову коробочку й відкрив її. У ній лежала елегантна каблучка. 

— Любо, я хочу, щоб ми стали справжньою сім’єю. Я хочу бути чоловіком тобі, батьком твоєму сину й нашій майбутній дитині. Вийдеш за мене? 

Люба затулила рот руками, її очі наповнилися сльозами. 

— Так, Леоніде, — прошепотіла вона. — Звичайно, так. 

Він обійняв її, і в цю мить вони обоє знали, що починається нова глава. Попереду їх чекало багато викликів, але тепер вони були разом, готові будувати своє майбутнє. 

Різдвяні свята стали для них символом відродження. Тепер у їхньому домі панували любов, тепло й віра в те, що попереду на них чекає справжнє щастя. 

 .