Крижаний - Янина Кап (Зоя Маг)

Я повернулася додому, намагаючись заспокоїтися, але всередині все вирувало. Сцена в кафе не виходила з голови. Павло й Лариса... Їхня близькість викликала в мене таке роздратування, що я не могла зрозуміти, чому це мене настільки зачепило. Чи це через куму, якій він зраджує, чи через те, що Павло завжди виглядав таким правильним і незламним? Чи, можливо, це лише виправдання, аби не думати про інше?

А інше турбувало значно більше: Леонід. Уже кілька днів від нього не було жодної звістки. Жодного дзвінка чи повідомлення. Спочатку я намагалася заспокоювати себе — зайнятий, у нього справи, але тепер це вже здавалося підозрілим. Мої думки постійно поверталися до нього. Чому він мовчить? Що могло статися?

Я ледве дійшла до дверей свого будинку, коли побачила біля під’їзду знайому постать. Сергій. Він стояв, схрестивши руки на грудях, і виглядав похмурим. Побачивши мене, він підійшов ближче.

— Любо, — його голос був тихим, але серйозним. — Нам треба поговорити.

Моє серце впало. Ще до того, як він почав говорити, я знала, що справа стосується Леоніда.

— Що трапилося? — я відчула, як ноги слабшають, але змусила себе втриматися на місці.

— Льоня в лікарні, — сказав Сергій, глянувши мені просто в очі. — У нього поранення. Нічого критичного, але...

— Де він? — перебила я його, не давши договорити. — В якій лікарні? Що сталося?

Сергій взяв мене за плече, щоб трохи заспокоїти.

— Він у районній лікарні. Ми затримували одного із людей Сухаря, все пішло не за планом. Льоня отримав кульове поранення. Лікарі кажуть, що все буде добре, але він поки що слабкий. 

Я не могла повірити, що чую. Поранення? Лікарня? Мене охопило відчуття безпорадності.

— Чому ти тільки зараз мені кажеш? — майже закричала я.

— Він попросив не турбувати тебе, — зітхнув Сергій. — Але я бачу, що ти маєш право знати.

Я більше не слухала. Єдине, що мала зробити зараз, — це бути поруч із ним.

— Відвези мене до нього, — сказала я різко.

Сергій мовчки кивнув, і ми вирушили. Дорога до лікарні була напруженою. У голові крутилися думки: як він? Чому мовчав? Чи серйозне поранення? І чому він не хотів, щоб я знала?

Коли ми приїхали до лікарні, Сергій провів мене до його палати. Мої руки тремтіли, коли я відчинила двері. Леонід лежав на ліжку, його обличчя було блідим, але погляд залишався твердим. Побачивши мене, він спробував усміхнутися.

— Привіт, — промовив він тихо.

Я не змогла стримати сліз. Усе хвилювання, весь страх, який накопичився за ці дні, вирвався назовні.

— Чому ти мені не сказав? — запитала я, підходячи ближче.

— Не хотів, щоб ти хвилювалася, — відповів він, намагаючись підняти руку, але слабкість його зупинила.

— Ти дурень, — прошепотіла я, сідаючи поруч і беручи його руку в свої. — Якби щось сталося...

— Але ж нічого не сталося, — сказав він, дивлячись на мене своїми глибокими темними очима. — Тепер ти тут, і це головне.

Я мовчала, але всередині вирувала обіцянка: я не залишу його. Ні зараз, ні коли він захоче піти.