Хозарський словник: жіночий примірник - Мілорад Павич
Спосіб його молитви й порядок у монастирі, до якого він належав, примусили його запліднити 10 000 сестер-монахинь. Останньою з тих, хто послав йому ключ від своєї спочивальні, була за легендою, царівна Атех. Маленький жіночий ключик зі золотою монетою замість голівки. Цей ключ вартував Мокадасі аль-Саферу голови, бо став причиною каганових ревнощів. Помер Мокадаса аль-Сафер заточений у клітці, що висіла над водою.
МУАВІЯ, Д-Р АБУ-КАБИР
МУАВІЯ, д-р АБУ-КАБИР (1930–1982) — арабський гебраїст, професор Каїрського університету. Займався порівняльним вивченням релігій Близького Сходу. Навчався в університеті у Єрусалимі, захистив у Сполучених Штатах Америки дисертацію на тему «Гебрейська ідея в Іспанії у XI столітті та вчення мутекалимів». Був чоловіком огрядним, широким у плечах, аж ліктем не сягав до ліктя, знав напам'ять більшість пісень Юди Халеві і вірив, що Хозарський словник, виданий Даубманусом у 1691 році, все ще лежить на якійсь старій полиці. Щоб утвердитись у своєму переконанні, він реконструював таблицю обігу книги в XVII столітті і в пізніший час, склав точний список усіх знищених і небагатьох збережених екземплярів і зробив висновок про те, що принаймні два примірники того знищеного видання існують дотепер. Він ніколи не натрапив на їхній слід, хоча міг і яйце оком виїсти. В той час, коли він на небувалому творчому злеті видав свою трьохтисячну за рахунком бібліографічну одиницю, почалась ізраїльсько-єгипетська війна 1967 року. Як офіцер єгипетської армії він пішов на фронт, був поранений і потрапив у полон. Військові документи свідчать про тяжкі ушкодження голови і тіла, наслідком яких стала його довічна чоловіча неміч. Коли він повернувся в рідні краї, його голова була обмотана ніяковими усмішками, які волочилися за ним, ніби шаль. В якомусь готелі він скинув свою уніформу і перший раз побачив у мідному дзеркалі свої рани. Вони пахли, як послід синиці, і він зрозумів, що ніколи вже не зможе лягти із жінкою. Помалу одягаючись, він думав: «Тридцять років був я кухарем, поволі готував і зготував собі ту страву, якою й став; я був сам собі пекарем і тістом, і замісив із себе такий хліб, який хотів, а тоді з'явився раптом інший кухар зі своїм ножем і за якусь мить зробив із мене зовсім іншу, незнайому страву. Тепер я божа сестра — той, кого немає!» Він не повернувся до своєї сім'ї в Каїр і не поновив своєї роботи в університеті. Оселившись у порожньому домі свого батька в Александрії, він жив наспіх і дивився, як білі пухирці повітря з-під його нігтів вихоплюються в світ, наче повітряні міхурі, що виходять із риб'ячих жабрів. Він хоронив своє волосся, носив бедуїнські сандалі, що залишають слід копит, і одної ночі, під дощем, важким, немов волові очі, побачив свій останній сон. Той сон він записав:
Дві жінки бачать, як через стежку, від лісу до струмка, шмигає невелике і рябе світлошерсте звіря, подібне до вибіленого личка на двох тонесеньких ніжках, і скрикують:
— Гляди, та це ж (і кажуть назву)! Мабуть, їй когось вбили чи знищили її хатину. Налякана, вона завжди гарнішає. Треба негайно дати їй якусь книжечку й олівець чи трохи повидла. Вона візьме їх, щоб читати чи щось писати, але не на папері, а на квітах…
То був сон д-ра Абу-Кабира Муавії. Наступної ночі він побачив його ще раз і знову, як і першого разу, не запам'ятав назви звіряти. А потім він заново відіснив усі свої сни один за одним, тільки у зворотному порядку. Спочатку — отой позавчорашній, потім — триденної давності, потім ще попередній, і так далі, лише швидко, аж поки усі сни минулого року не переснив за одну ніч. Після тридцять сьомої ночі він закінчив роботу, дійшов до своїх найперших дитячих снів, тих, яких уже не пам'ятав у житті, і зрозумів, що його слуга, мулат Аслан, який мив брудний посуд своєю бородою, срав тільки тоді, коли плавав, а хліб міг різати босими ступнями, схожий на нього більше, ніж він сам на себе після тих тридцяти семи років. Так він дійшов до останнього свого сну. У його ночах його час, немов хозарський час, тік від кінця до початку життя, і витік. Відтоді йому вже нічого ніколи не снилося. Він був чистим і готовим до нового життя. Тоді й почав він щовечора приходити до Сучої корчми.
У Сучій корчмі платилося лише за місце, тут нічого не наливали і не подавали, жеброта, яка приходила сюди, пила і їла те, що несла зі собою, або усі єдиним гуртом сідали за столи, щоб відіспатися. Часом корчма бувала повною, а ніхто нікого не знав; часом усі роти працювали разом, а ніхто не вимовляв ані слова. Тут не було ні ляди, ні кухні, ані вогню, ані прислуги, лише при вході платилося за місце. Муавія сідав між гостями Сучої корчми, палив тютюн і повторяв весь час одну-єдину вправу: жодній своїй думці він не дозволяв затримуватись довше диму, що виходив з люльки. Він удихав той дим і дивився, як люди кругом нього пожирають зашкарублі млинці, називані «подерті гачі», а чи повидло з гарбуза і винограду, дивився, як проходять шматки їжі крізь їхні гіркі погляди, як витирають вони хустинами свої зуби і як тріскають на їхніх спинах уві сні сорочки. Дивився на них і думав про те, що кожна мить його і їхнього часу створена зі вже зужитого матеріалу, зі зношених хвилин минулого, що минуле те вмуроване у теперішній час і він складається
