Хозарський словник: жіночий примірник - Мілорад Павич

від твого, людського. Отже, головна відмінність між нами полягає у часі. І хоч твої страждання ідуть у парі з моїми, мій рід швидше від твого зійшов у джехенем, в пекло. А після вас, людей, у пекло зійде іще інший, третій рід. Тому твої страждання завжди будуть коротшими від моїх. Бо Аллах уже почув тих третіх, прийдешніх, які волатимуть до нього, вказуючи на нас пальцями: «Умнож їхні страждання, щоб скоротити наші!» А це значить, що страждання не є безконечними. Тут і захована відгадка, тут починається те, про що не пишуть книги, і тут я тобі можу стати в пригоді. Зверни увагу: наша смерть давніша від вашої. Мій шайтанячий рід має більший досвід у мистецтві вмирання, ніж твій, людський, і краще володіє цим мистецтвом. Тому я знаю і тобі можу розповісти про смерть дещо більше, ніж будь-хто з твого роду, яким би мудрим і досвідченим він не був. Ми живемо зі смертю довше від вас. Тому слухай, якщо маєш золото у вусі, і лови нагоду. Бо той, хто розповідає сьогодні, може це зробити і завтра, а той, хто слухає, може почути лише раз — коли йому говорять. І Акшані розказав МасудіОповідь про смерть дітей

Смерть дітей завжди кладе відбиток на смерть їхніх батьків. Мати народжує, щоб дати життя своїй дитині, дитина помирає, щоб створити форму смерті свого батька. Якщо син помирає раніше, смерть батька залишається вдовою, калікою, сиротою без взірця для наслідування. Ми, демони, тому й помираємо так легко, що не маємо потомства. І ніякий взірець смерті для нас не встановлений. Отак і чоловіки, що не мають дітей, помирають легко, бо уся їхня всеохопна діяльність означає для вічності лиш одне-єдине згасання довжиною в мить. Одним словом, майбутню смерть дітей, мов у дзеркалі, можна розгледіти у смерті їхніх батьків, що нагадує дію закону обернених зв'язків. Смерть — єдине, що наслідується у зворотньому напрямку, проти течії ріки часу, що переходить від молодших до старших, від сина до батька: предки наслідують смерть своїх нащадків, як дворянський титул. Спадкова келія смерті — герб знищення — йде проти течії часу з майбутнього в минуле, пов'язуючи смерть з народженням, час із вічністю, Адама Рухані зі самим собою. Таким чином, смерть належить до явищ родових і спадкових. Тут не йде мова про перейняті у спадок довгі вії чи мітки на тілі. Я говорю про те, як чоловік переживає свою смерть, а не від чого він помирає. Померти можна від меча, хвороби чи років, та кожен під час цього відчуватиме щось зовсім інше. Батьки ніколи не можуть відчути своєї смерті, це завжди смерть когось іншого, до того ж тільки майбутня. Це смерть, як уже пояснювалось, їхніх власних дітей. В такий спосіб смерть перетворюється на спільний сімейний здобуток, якщо можна так сказати. Той, хто не залишить за собою дітей, матиме лишень свою смерть. Одну-єдину. І навпаки, той, у кого є діти, не буде мати своєї смерті, а тільки їхню, помножену в стократ. Страшною є смерть чоловіків з великим потомством, бо їхня смерть помножується: адже життя і смерть не перебувають у пропорції один щодо одного. Я наведу тобі приклад. Багато століть тому в одному хозарському монастирі жив монах, що звався Мокадаса аль-Сафер. Він молився у той спосіб, що протягом свого довгого життя в монастирі, де, крім нього, жило ще 10 тисяч монахинь, запліднив своїм сім'ям усіх їх. І народилося у нього стільки ж дітей. Знаєш, від чого він помер? Ковтнув бджолу. А знаєш, як помер? Помер на десять тисяч способів одразу, пройшовши через смерть десять тисяч разів. За кожну свою дитину помирав окремо.

Його не треба було навіть хоронити. Усі ті смерті розірвали його на такі дрібні шматки, що нічого від нього не залишилось, окрім цієї притчі.

Це як у тій другій, всім відомій притчі про в'язку лозин, яку ви, люди, неправильно тлумачите. Батько, який на смертному ложі кличе до себе синів і показує їм, як легко зламати одну лозину, насправді показує, як легко помирає той, хто має лиш одного сина. А коли він показує, як важко переломити весь оберемок — тоді показує, яким тяжким і довгим трудом буде смерть для нього. Показує, як тяжко вмерти, залишаючи багатьох дітей за собою, коли їхні смерті розплодяться, бо батько переживає кожну з них наперед. Отже, кількість лозин в оберемку говорить не про твою силу, а про ту загрозу, яка над тобою висить. А про жіночу смерть і жіночий рід ми зараз говорити не будемо: це зовсім окрема історія, вона належить до іншого ґатунку, ніж чоловіча смерть, і закони її теж інші…

Приблизно так виглядає ця таємниця над таємницями звідти, звідки ми, шайтани, зі своїм досвідом смерті, дещо більшим від вашого, людського, можемо її бачити. Оскільки ти — ловець снів, поміркуй над цим, і, якщо будеш уважним, з'явиться і для тебе можливість у цьому пересвідчитись.

— Це ж як? — запитав Масуді.

— Мета твого полювання, яка відома усім читачам снів, що гребуться по тому смітнику, як і ти, — знайти двох людей, які сняться один одному навзаєм. Той, хто спить, завжди бачить у сні яву другого. Адже ж так?

— Саме так.

— Уяви собі тепер, що той другий помирає, бо нема яви, суворішої за смерть. Той, хто бачить у сні яву помираючого, насправді бачить його смерть, бо в ту хвилину явою для нього є його умирання. Отже, сплячий як на долоні може побачити смерть і в той же час залишитись живим. Проте він ніколи вже не зможе прокинутись, бо не буде більше того другого, який створював у своєму сні яву цього, живого, а тепер помирає, не буде вже шовкопряда, який тче нитку його життя. Отже, той, хто бачить вві сні чужу смерть, не може більше прокинутись і розповісти нам, що він узрів у тому сні і як виглядає смерть, пережита на власному досвіді простим смертним, хоч і матиме до цього безпосереднє відношення. Але ти, читач снів, маєш доступ до прочитання його сну, ти можеш побачити у ньому смерть і пізнати її