Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

Щось підказує мені, що цієї ночі ніхто не спатиме. Мені це не подобається. Віпер вважає, що все круто. Я не люблю мати справу з жовтодзьобими, але Віпер переконаний, що все чудово. Хоча, якщо розібратися, Віпер по суті ще теж дитя. А нині він під кайфом, трахає в моїй тачці дівку з «Рожевої леді». Він змусив мене покружляти біля бару, щоб її підібрати, після того як ми замкнули тих хлопців у халупі біля переїзду. Ця тугодумка Лерлетт, кажуть, була єдиною з Арденнської середньої школи, яку туди прийняли і виключили першого ж дня. Не питайте, звідки я знаю: звісно, це Віпер мені розповів. Я йому сказав, що не може бути й мови, щоб він притяг цю шльондру в дім, де я виховую своїх дітей. А він мені: «Братику, мені й машина підійде».

І ось я слухаю, як під вікном поскрипує мій «Датсун». Треба б поспати... Якщо я не ляжу, то завтра буду сонний, а поганець не може собі дозволити бути сонним, особливо завтра. Але між Віпером, який трахається в моїй машині, і Пітером Нессером, який поводився як вилупок, бо хотів випендритись перед своєю сухореброю дружиною, в моїй голові стільки тривожних думок, що я навряд чи зможу заснути. Треба б крикнути з вікна, щоб Віпер нарешті кінчав, але тоді я скидатимусь на його старшого брата, чи на тата, чи — що куди гірше — на матусю.

І цей вилупок Пітер Нессер. Я найбільше не люблю, коли людина несеться високо. Він думає, що все знає, бо до нього, бач, прислухається дехто в партії. Але я ні в яку партію не вступатиму. Він розгулює по гето, чванливо задерши носа, бо не боїться мене. Я не хочу, щоб політикани мене боялися, я просто хочу, щоб вони розуміли: я в ігри не граю. Дівка в машині викрикує: «Засунь глибше! Ого-а-а-а... Трахни мене! Так, е-е-е... Товчи мене, як варену картоплю!» Удруге за одну ніч вислуховувати, як інші трахаються, — це вже занадто. Я відходжу од вікна.

Щоб нашкодити комусь, не обов’язково його торкатися. Усі білі переконані, що можуть позагравати з дияволом, а коли настане час — вмити руки. Я пам’ятаю, як Пітер Нессер з’явився в гето вперше. Він був у темних окулярах, щоб ніхто не міг розгледіти, що кажуть його очі. Він говорив майже як ніґер, але все ’дно було видно: учився він у Америці. Як не крути, не слід довіряти чоловікові, який на людей дивиться так, наче їх усіх можна легко замінити — від дружини до стрільців-стукачів. Він уже навіть перетирав з Віпером і Тоні Паваротті, як замінити й мене — якщо справа розростеться або стане більш заплутаною чи занадто складною для чоловіка, що не ходив у середню школу.

Так, це його виборчий округ, він має голоси і його жінка — з місцевих. Однак він почав плутати, що представляти людей ще не означає ними володіти. Тож невдовзі він і за це розплатиться. Не зі мною, так з кимось іншим. Таким, як я, до сраки середня школа, бо ми вже здобули свої дипломи — задовго до того як Пітер Нессер почав навідувати нас ночами на машині з багажником, набитим волинами. Ще до того як Пітер Нессер зрозумів, що для нього буде краще, якщо Копенгаген і Вісім Провулків воюватимуть і далі. «Треба зробити так, щоб вони загинули в боротьбі за мир», — отакі мої слова. До того часу будинок у Маямі добудується, а такі, як Пітер Нессер, почнуть прогинатися під власною вагою.

Довбаний Віпер. Але він хоч більше не пише тому чувакові в тюрму. Кому саме, він не каже, але я все ’дно дізнаюся. І коли я це зроблю...

— Ого-го! Оце відпад! Просто відпадний трах. Ого-го!

— Дати шматину обтертися?

— Не тре’, братане, саме вирапується, — каже він, протираючи свої тріснуті окуляри.

— Випарується.

— Що?

— Як та дівуля добереться додому?

— У неї що, хворі ноги?

— Віпере, ти дон над усіма донами.

— Ні, це якраз про тебе. Ти в нас такий дон, що тобі час зватися Донавон.

— Донован[182].

— А я як сказав? Я взагалі думав, що ти спатимеш. А ти не спиш і бурчиш, як бабця.

— Та нема вже коли спати. Забагато думок крутиться в голові.

— Ніщо не повинно заважати твоєму сну. Будеш усе брати в голову — станеш як отой старий, повз якого ми проїжджали і який сидів на веранді, як хатній пацюк.

— Знаєш, чого мені не спиться? Щось із тими пацанами не сходиться.

— Вони вміють цілитись і тиснути на собачку. Досить їх опікати.

— Кажу тобі: мені не подобається працювати з купою людців, яким я не довіряю.

— Ти ж сам їх найняв.

— Ні, наймав їх я, а ти мав сказати «так» або «ні». Це ж ти набрав самих жовтодзьобих. Я тобі кажу: ще не пізно підігнати «Тек-9»[183] і подзвонити в Нью-Йорк Чайнаменові.

— Ні.

— Гукнути Буллмена, Тоні Паваротті, Джонні...

— Ні! Ти несеш маячню, як сраний ідійот! На них же нема управи! Дай їм тільки шанс — половина в потрібний момент розбіжиться, а друга ще й спробує тебе вбити. І це я чую від мозку Копенгагену? Ти не вмієш контролювати. Хоч ти й не сидів, але так і не навчився рулити людьми. Нам потрібні такі пацани, які, коли я їм скажу йти вліво, підуть вліво, а вкажу вправо — підуть вправо. Жовторотик усе робитиме зразу, а мужик надто довго роздумуватиме, — як оце ти зараз. А треба так: береш пацана, муштруєш і садиш на голку та ніздрю, поки єдине у світі, чого йому від тебе треба, — щоб ти казав йому, що робити.

— Ти й цьому в буцегарні навчився? Думаєш, я не доганяю, про яких пацанів ти кажеш? Таких можна використати тільки раз, січеш? Один раз — і їм капець.

— А хто каже, що ми їх використаємо двічі? Га? Бам-Бам — твій любий хлопчик, чи що?

— Мені не подобається дебільна пацанва.

— Хай вони попаряться в халупі. Хай зійдуть потом. Щоб заповзли в куток і молили тебе про порошок. Сам побачиш, коли ми за ними прийдемо.

— Тобі тре’ стрілець чи зомбі?

— Нехай посидять, пропітніють. Коли ми до них прийдемо, вони будуть готові стріляти