Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

Не можу уявити нічого гіршого, ніж чекати, коли тебе зґвалтують. Якщо ти мала час на це чекання, то, мабуть, мала час і на те, щоб зупинити цей ґвалт. «Якщо ти не для продажу, то не рекламуй себе», — звучать у пам’яті слова шкільної директорки, саме в цю хвилину.

Натомість ти вже обмірковуєш своє життя після зґвалтування: як ти купуватимеш собі спідниці — довші, а панчохи — коротші, трохи вище коліна, в яких здаватимешся старою, а сукні — з оборками, як у перших кадрах «Будиночка в довбаних преріях»[164]. Я перестану доглядати за волоссям, голити ноги і пахви. Припиню користуватися косметикою. Повернуся до черевиків без підборів і вийду заміж за чоловіка із Сволловфілдської церкви[165], який буде до мене терплячий: темношкірий, він простить мені все за те, що я народжу йому світлошкірих дітей (це і буде суттю нашої угоди). Хочеться заволати: «Зупиніть машину! Ось вам мій передок, і покінчімо з цим», — але виходить дуже вже круто, так, наче цим ти хочеш нагнати на них страху, і ти знаєш, що з твого рота ці слова не прозвучать. І не з пристойності, трясця його матері, а просто через те, що тобі забракне духу. І тому ти ненавидиш цих клятих фараонів ще дужче — бо вони знущаються з тебе, як з пташки, зачиненої в клітку з їхньою кішкою. Все одно як людина, що копає собі могилу і бачить: лишилося небагато, — і розтягує час, тому що бачить і те неминуче, що має статися.

Не знаю, що я в біса таке плету, але я точно вживаю нецензурні слова надто вже часто. Ще трохи такої лайки, і мене можна буде назвати Кім-Марі Берджесс. Це їй місце в такій-ось машині, їй — з її вправами у вільному коханні... Ні. Це підло й лукаво — бажати таке власній сестрі! Але я просто не можу думати про щось інше. На таке не заслуговує ніхто. Хоча вона заслуговує на це більше, ніж я.

Щоб дістатися Гейвендейлу, вони мали повернути ліворуч. Однак повернули праворуч, у бік центру, сказавши, що є коротший шлях. Вони саме розмовляють, і один каже, що ще ніколи такого не бачив: прем’єр влаштовує вибори і до них лишилося всього два тижні.

— Махлярство[166] якесь, — каже він.

— А тобі що з то’о? — каже другий. — Можна подумати, ти в нас соціалістом збираєшся стати.

— Ти ко’о паршивим соціалістом назвав? Лучче вже назви мене кулі чи растою.

— А ти, цукерочко солоденька, любиш соціалістів чи раст?

— Ха-ха, — сміється другий.

— Ой, геть забув... Тобі подобаються дапі — такі ж, як ти.

Мені хочеться брякнути: «Вибачте, я дуже зайнята роздумами над тим, як сліду сімдесят шостому році поводитися жінкам: самим себе трахати чи все ще дозволяти трахати себе мужикам», — але натомість я кажу:

— Вибачте?

— Расти чи соціалісти? Ми чекаємо твоєї відповіді.

— А як близько той ваш короткий шлях?

— Він тим ближче, чим ти тихіше сидітимеш і краще поводитимешся. І... Що за йоханий бабай! Скі’ки мо’на вже трусить, бомбоклат, попіл мені на форму!

— Ну то струси його.

— От же срака!

— Ну то спини машину. Все ’дно мотору тре’ дати відпочити.

І ось вони зупиняють автомобіль. Я вже не дістаю їх словами, що мені треба додому. Я знаю, що в них на думці. Будь-якій жінці, яка вештається за північ по Гоуп-роуду в черевичку з одним підбором, навряд чи кудись треба. Може, ці вибори призначили занадто швидко. Може, комунізм не таке вже й зло, — принаймні я жодного разу не чула ні про одного хворого кубинця чи кубинця з поганими зубами. І може, це означає, що наше життя хоч у чомусь та поліпшиться й іноді корисно новини читати іспанською. Я не знаю. Не знаю нічого, крім того, що мені вже остобісіло чекати, коли ці фараони, врешті, залишать мене де-небудь у канаві. Краще б я боялася. Частина мене знає, що мені слід боятися, і хоче боятися; зрештою, що кажуть про таких жінок, як я, якщо я насправді — не така? Вони обидва, обіпершись на автомобіль, загороджують мої дверцята. Зараз, прямо зараз можна вибратися з іншого боку салону і бігти, — але я цього не роблю. Може, вони мене таки не зґвалтують. Може, зроблять щось не таке вже й погане, а може, навіть добре; добре чи погане, але однаково краще, ніж те нічого, яким я займалася весь день і вечір. Вже скоро ранок. І це все — його провина, провина його охорони і провина взагалі цього клятого концерту за мир. Країни. Бога. Що там за Богом — не знаю, але швидше б вони з усім цим покінчили.

— Вчора ввечері показували «Старскі та Гатч». Серія — просто бомба. Коротше, Старскі отримав заштрик із секретною отрутою, чув? І у брата тільки двадцять чотири години, щоб знайти, хто його штрикнув, інакше йому капець, і...

— А я взагалі не знаю, хто з них Старскі, а хто Гатч. І чому вони такі ням-ням, як ті содоміти?

— Чуваче, у тебе кожен — як не батон, то содоміт. Якщо мужик не має жінки, ти вже вважаєш, це тому, що він батон. Цирк на дроті. Але я все не можу втямити, чо’о це машина наче сіпається, особливо на швидкості?

— Хочеш, перевірю на швидкості?

— А солоденьку на задньому сидінні не приб’єш?

Почувши, що вони згадують про мене, я питаю:

— Так ми їдемо в Гейвендейл чи мені вже далі пішки?

— Ха. А ти ’наєш, де ти?

— Кінгстон — він і є Кінгстон.

— Ха-ха! Хто тобі сказав, що ти в Кінгстоні? Солоденька дупко, котрий з нас миліший: я чи мій братан? Га? Котрому з нас стати твоїм бойфрендом?

— Якщо ви збираєтеся мене зґвалтувати, то краще б уже зробили це — і лишили в канаві, куди скидаєте жінок. Тільки не наводьте на мене нудьгу своєю сраною балаканиною.

В одного фараона сигарета випадає з рота. Вони перезираються — і довгенько мовчать. Так довго, що я подумки нараховую кілька хвилин. Вони не просто мовчать, а навіть не розмовляють