Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

class="p1">Приблизно в цей час Співак іде на кухню, як зазвичай, за апельсином чи грейпфрутом, — а там знову цей білий парубійко, наче ждав його. Він дивиться повз Співака і питає: «А що означає „Божевільна лисина“[169]»? І, не дочекавшись відповіді, починає співати — «вони безумні, вони безумні», — так, наче прагне відчути слова і зрозуміти. «А ти чув, що кілька місяців тому сказав про тебе Ерик Клептон[170]? Це щось нечуване. Цей красунчик виліз на сцену і заявив: „Британія — для білих! Усіх цих чорносраких, усіх цих арабів і всіх довбаних ямайців гнати втришия“ — ні, ну ти уявляєш? Ось прямо так і сказав: „Всіх довбаних ямайців“ Оце так! Хоча хто, як не він, зробив на тебе кавер[171]? Ось і виходить, що ніколи точно не знаєш, хто твої друзі». Співак йому відповідає, що завжди знає точно, хто йому друг, а хто ворог, але білий парубійко продовжує з таким виглядом, наче говорить сам до себе. На кухню заходять двоє з гурту і просто чуманіють, побачивши знову цього чувака, — ну просто магія, не інакше. «Йоу, братику, — каже один, — тебе, схоже, туристичний автобус загубив». Але той не сміється і навіть не хехекає — ну, типу хе-хе-хе-хе, як це роблять білі, коли до пуття не знають, жартують з ними чи ні.

— Бог. Бог. Бог. Знаєш, з чим у Бога проблема? — каже білий зайда. — Ну, я про Єгову, Ісуса, Ягве, Аллаха, вашого Джа... Та байдуже, якими ще сраними іменами його можна назвати...

— Ану не хули Його імператорську величність[172].

— Коротше, у Бога проблема в тому, що йому весь час потрібне прославляння, так? Увага, хвала, визнання. Він же сам сказав: «У всіх твоїх путях думай про нього»[173]. А якщо перестати звертати увагу чи кликати його на ім’я, він начебто просто перестає існувати.

— Братане...

— А ось дияволу, йому визнання не потрібне, швидше навпаки: що більше тишком-нишком, то краще.

— Босе, що ти...

— Я про те, що він не вимагає від тебе ні свого точного імені, ні прізвища, ні клички, — його навіть згадувати не треба. Як на мене, диявол може бути де завгодно, довкола і скрізь.

— Йоу, останній автобус з туристами ось-ось відходить. Диви, щоб не довелося тобі шукати таксі.

— Та вже якось розберуся.

— Але в нас тут репетиція, і... Стривай-но! Сьогодні ж туравтобусів нема. Звідки ти, бляха, взявся?

Весь цей час Співак мовчить. Запитання замість нього ставлять хлопці з гурту. Парубійко походжає по кухні, дивиться у вікно, на плиту, бере грейпфрут. Вивчає його, підкидає двічі в повітрі і кладе на місце.

— То про що «Божевільна лисина»?

— Братане, «Божевільна лисина» — про божевільну лисину. Якщо людині тре’ роз’яснювати свою пісню, то вона має писати роз’яснення, а не пісню.

— Туш.

— Що?

— А «Я Конго-бонго»? «Я Конго-бонго» з «Модного дреда»? «Я застрелив шерифа» — з цим усе зрозуміло, це метафора, так? Ізми та азми. А я хочу дізнатися, що сталося з тим чоловіком, який співав солодкі пісеньки на зразок «Пригадай усе». Це тому, що ті двоє від тебе пішли? Що сталося з любов’ю, яка ятрить усім серця? Або ось «Палю і грабую» — вона чимось перегукується з «Танцями на вулиці»[174]? Ну, знаєш, сердита ніґерська музика.

Чорних, які живуть на Ямайці все своє життя, слово «ніґер» анітрохи не дратує. А ось чорних, які з Америки, — зовсім інша історія. Хтось із музикантів вихоплюється: «Що за бомбоклат?», але швидко змовкає. Білий парубійко не на своїй території, нема в нього ні м’язів, ні волини, та все ’дно поводиться так, наче все тут — його. Однак цього зайду не сміє зачепити ніхто — він же білий. Я ж знаю. Знаю, що це ведеться ще з часів рабства. Ямайці люблять хвалитися, які вони були непокірні негри, найнепокірніші на всьому світі, але правда в тому, що коли рабовласник вирушав до лісу з дюжиною своїх рабів, декого з яких він батожив кілька днів тому, то жоден ніґер анічогісінько не смів з ним зробити.

— Новий альбом, схоже, злетить до самих верхівок чартів. Тур у тебе вже розписано як по нотах: Швеція, Німеччина, «Гаммерсміт одеон»[175], Нью-Йорк. Ви тут взагалі-то американське радіо слухаєте? Ну, я до того, що особисто я проти чорних нічого не маю, Джимі Гендрикс[176] там, і всяке таке. Але знаєте що? Джимі помер, а рок-н-рол все одно залишається рок-н-ролом: «Діп Перпл», «Бакмен-Тернер овердрайв»[177], «Оральний секс»[178]. Їм не треба ніякого маскараду, не треба вдавати, що ти — рок-зірка... «Мій хлопчик льодяник» — теж була гарна пісня, чудова пісня, класний ритм. Ох, як же я люблю Міллі Смолл[179]: вона просто прийшла, зробила гіт — і пішла... У мене від вас серце шаленіє, ха!

До цього часу парубійко почав відступати, бо бачив, що його оточують. Але не схоже, що він нервує, лише триндить без угаву, і ніхто його не розуміє. Співак мовчить.

— Америка? Ми переживаємо суворі часи. Просто реально суворі. Нам треба зібратися. Не вистачало ще, щоб який-небудь баламут підняв на вуха весь небажаний елемент. Рок-н-рол є рок-н-рол, але і в нього є свої фанати-екстремали... Ви ж бачите, я