Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
Після цього, трохи повернувши голову і не змінюючи чистого звучання голосу, тільки очима немов розбивши захисний обруч, Ґолт запитав:
— О котрій годині ви бажаєте завтра вирушити?
— Ох! Так рано, наскільки вам це буде зручно.
— Тоді приготуйте сніданок на сьому, злетимо о восьмій ранку.
— Приготую.
Він сягнув до кишені й простягнув їй невеличкий блискучий диск, якого Даґні спершу не впізнала. Ґолт кинув кружальце Даґні на долоню: то була п’ятидоларова золота монета.
— Ваша остання зарплатня за цей місяць, — сказав він.
Її пальці надто різко стиснулися, сховавши монетку, але відповідь прозвучала спокійно та врівноважено:
— Дякую.
— Добраніч, міс Таґґарт.
— Добраніч.
Тієї ночі вона так і не змогла заснути. Сиділа на підлозі своєї кімнати, притиснувши обличчя до ліжка, нічого не відчуваючи, крім його присутності за стіною. Часом здавалося, що Ґолт перед нею, здавалося, вона сидить біля його ніг. У такий спосіб Даґні провела з ним цю ніч.
Долину вона покинула так само, як і прибула сюди, не взявши з собою нічого з цього місця. Кілька придбаних тут речей — селянську спідницю, блузку, фартух, кілька предметів білизни — вона залишила в шухляді комода у своїй кімнаті, акуратно згорнувши. Якусь мить Даґні дивилася на них, перш ніж засунула шухлядку, думаючи, що коли повернеться, то, мабуть, знайде ці речі на місці. З собою не взяла нічого, крім п’ятидоларової золотої монети, і бинта, який досі перев’язував її ребра.
Сонце торкнулося до гірських вершин, накресливши сяюче коло — кордони долини. Саме тоді Даґні сіла в літак.
Вона відкинулася на сидіння поруч з Ґолтом і дивилась у його обличчя, що схилилося над нею так само, як і першого ранку в долині після невдалого приземлення. Даґні заплющилась і відчула, як він пов’язує їй на очі пов’язку.
Даґні зрозуміла також, що запрацював двигун. Це відчувалось не як звук, а як тремтіння від вибуху всередині її тіла. Тільки дрижання це було досить віддалене — якби було ближче, то завдавало б болю.
Даґні не знала, коли відірвалися від землі колеса, коли літак проминув обруч гірських вершин. Вона сиділа нерухомо і єдине, завдяки чому могла сприймати простір — це ритмічне постукування двигуна, наче всередині неї текла звукова течія, похитуючись час до часу. Звук ішов від його двигуна, від його рук, що контролювали політ, лежачи на штурвалі. За цю думку Даґні й трималася. Все решту треба було просто витримувати, не опираючись.
Вона напівлежала, випроставши ноги, поклавши руки на бильця сидіння, не відчуваючи жодного руху, навіть власного, щоб мати враження про час, який минув, простір, який вони подолали, про навколишні краєвиди, про її майбутнє. Вона перебувала серед ночі, ця ніч панувала під її заплющеними повіками, притиснутими тканиною. І тільки усвідомлення близької присутності Ґолта дозволяло відчути незмінну й цілісну реальність.
Вони не розмовляли. Тільки одного разу Даґні звернулася до нього:
— Містере Ґолт.
— Що?
— Ні. Нічого. Я просто хотіла переконатися, що ви ще поруч.
— Я завжди буду поруч.
Даґні не знала, скільки кілометрів поспіль спогад про ці слова здавався їй позначкою, що відмірювала відстань, розчиняючись удалині. Потім знову її накрила порожнеча — теперішнє, що було незворушне і неподільне.
Вона не знала, минув день чи лише година, коли відчула, що літак знижується, пірнає додолу: це означало, що вони зараз або сядуть, або розіб’ються. Обидва варіанти, на думку Даґні, не надто відрізнялися один від одного.
Вона відчула поштовх, колеса торкнулися до землі, але зрозуміла це з певним запізненням: так, наче якась часова частка зникла, щоб змусити Даґні повірити в те, що відбувалося.
Літак котився, ним сіпало, потім він різко зупинився — і настала тиша. Руки Ґолта торкнулися до волосся Даґні, знімаючи пов’язку.
Її засліпило різке сонячне світло, випалені бур’яни простягалися до самого неба, а навколо не було жодних гір, які могли б їх зупинити. Десь за кілометр звідти виднілося закинуте шосе й імлисті обриси міста. Даґні поглянула на годинник: лише сорок сім хвилин тому вона ще була в долині.
— Ось там ви знайдете станцію Таґґарта, — сказав Ґолт, вказуючи на місто, — зможете сісти на потяг.
Вона кивнула, наче все зрозуміла.
Ґолт не рушив слідом, коли Даґні зійшла з літака на землю. Він перехилився через кермо, визирнув з відчинених дверцят, і вони зустрілися поглядами. Серед пласкої нескінченності порожньої прерії Даґні стояла, звівши до Ґолта обличчя, легкий вітерець грався її волоссям, пряму лінію плечей увиразнював вишуканий костюмом бізнес-леді.
Ґолт показав на схід, у напрямку невидимих міст.
— Там мене не шукайте, — наказав він. — Ви все одно мене не знайдете, аж поки приймете саме таким, який я є. А коли захочете мене такого, то знайти мене буде неймовірно просто.
Вона почула, як за Ґолтом захлопнулися дверцята. Цей звук був іще гучніший за шум двигуна, що негайно озвався слідом. Даґні спостерігала за рухом коліс літака, за прим’ятими рослинами, які виринали з-під них.
Потім вона побачила смужку неба між колесами і бур’янами.
Даґні озирнулася. Рудуватий серпанок спеки завис над обрисами віддаленого міста, і його контури, здавалося, вгиналися під цією іржавою барвою. Над дахами Даґні розгледіла залишки зруйнованої труби. Серед навколишніх бур’янів лежали висушені, жовті клапті: шматки газет. Даґні байдужо поглянула на них, не здатна повірити в те, що ці газети реальні.
Знову звела очі на літак. Дивилась, як він дедалі меншає, тонучи в хвилях гуркоту двигуна. Літак набирав висоту і скидався на видовжений срібний хрест. Потім крива його руху, перетнувши все небо, почала повільно зближатися до землі. Там літак, здавалося, завмер, хоча насправді ставав менший і менший; він віддалявся. Даґні спостерігала за ним, немов за зіркою у процесі згасання, аж поки літак перестав бути хрестиком, а перетворився на точку, палаючу іскру, яку більше не можна було розгледіти. Коли Даґні зауважила, що все небо засипане такими іскрами, то зрозуміла: літака вже не видно.
Розділ ІІІ
