Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

— Усе правильно.

— Коли залізниці знищать, Нью-Йорк почне вимирати від голоду вже за два дні. Це місто годує континент завдовжки майже п’ять тисяч кілометрів. Як ви збираєтеся привозити їжу до Нью-Йорка? Директивами й возами, запряженими волами? Але перш ніж це станеться, мешканці зазнають усіх мислимих страждань — зникнення товарів, дефіцит, голодні бунти, панічні вибухи насильства на тлі дедалі більшого спустошення.

— Таки зазнають, так.

— Спершу вони втратять літаки, потім — автомобілі, далі — вантажівки, а зрештою і вози.

— Так і буде.

— Їхні фабрики зупиняться, потім позавмирають печі, замовкне радіо. Далі вийде з ладу система електропостачання.

— Точно.

— Лише одна перетерта нитка триматиме цей континент купи. Спочатку залишатиметься один потяг на день, потім — один потяг на тиждень, далі впаде міст Таґґарта і…

— Ні, він не впаде!

Усі обернулися до Даґні. Вона була бліда, але значно спокійніша, ніж тоді, коли востаннє їм відповідала.

Ґолт повільно встав і схилив голову, наче приймаючи вердикт.

— Ви таки вирішили, — сказав він.

— Вирішила.

— Даґні, — звернувся до неї Г’ю Акстон. — Мені так прикро.

Він говорив м’яко, якось аж через силу, наче слова пручалися, відмовляючись заповнювати собою тишу приміщення.

— Не хотів би я цього бачити. Що завгодно — тільки не те, як ви стоїте тут, бо вашим переконанням забракло хоробрості.

Вона випростала руки, повернувши їх долонями назовні й звісивши вздовж тіла, — це був жест простоти й чесності; підтверджуючи його, вона звернулася до них усіх так спокійно, що цей спокій дозволив їй вкласти власні емоції в слова:

— Я хочу, щоб ви знали: якби мені судилося померти через місяць, я хотіла б прожити його в цій долині. Ось як сильно я прагну тут залишитись. Але оскільки я вирішую жити далі, то не можу покинути битву, в якій повинна брати участь.

— Звісно, — з повагою мовив Малліґан, — якщо ви досі так вважаєте.

— Якщо хочете знати причину, що змушує мене повернутись, я вам скажу. Я не можу віддати на поталу всю велич світу, те, що було моїм і вашим, те, що було нами створено і досі належить нам за законом. Я не вірю, що люди не здатні цього розгледіти, що вони можуть вічно залишатися сліпі та глухі, адже правда на нашому боці, а їхні життя залежать від прийняття цієї правди. Вони продовжують любити свої життя — і це завдяки тому, що якісь залишки їхнього розуму досі неушкоджені. Поки люди прагнуть жити, я не можу здатися.

— А вони справді хочуть жити? — м’яко запитав Г’ю Акстон. — Справді прагнуть? Ні, не відповідайте зараз. Я знаю, що кожному з нас ця відповідь далась найважче. Ми довго намагалися її усвідомити і прийняти. Просто заберіть це запитання з собою у той світ — як останню передумову, що її слід перевірити.

— Ви залишаєтеся нашим другом, — мовив Мідас Малліґан, — але ми боротимемося з усім, що ви робитимете, бо впевнені, що ви помиляєтесь, хоч і не осуджуємо вас.

— Ви повернетеся, — сказав Г’ю Акстон, — тому що ваша помилка — не моральний крах, не перехід на бік зла, а незнання, остання сходинка, на якій ви стали жертвою власних чеснот. Ми будемо на вас чекати і, Даґні, коли ви повернетеся, то виявите, що ніколи не існувало жодної суперечності між вашими бажаннями, так само, як і жодного трагічного зіткнення цінностей.

— Дякую, — відповіла Даґні, заплющуючи очі.

— Нам слід обговорити умови вашого від’їзду, — сказав Ґолт безпристрасним тоном виконавця. — По-перше, ви повинні дати слово, що ніколи не відкриєте нашої таємниці або жодної її частини: ні причин, які нас сюди привели, ні самого факту нашого існування, ні існування цієї долини, ні вашого тут перебування протягом минулого місяця. Ви не повинні розповідати про це нікому в зовнішньому світі, ніколи, під жодним приводом.

— Даю слово.

— По-друге, ви ніколи не повинні намагатися розшукати цю долину. Ви не повинні з’являтися тут без запрошення. Якщо ви порушите першу умову, це не накличе на нас серйозної небезпеки. Якщо порушите другу — накличе. Згідно з нашою політикою, ми ніколи не покладалися на чиюсь примхливу милість і добрі наміри, так само, як і на обіцянку, дотримання якої неможливо гарантувати силою. Так само ми не можемо сподіватися, що наші інтереси ви поставите вище за власні. Оскільки ви вважаєте, що обрали правильний шлях, може настати день, коли вам видасться за необхідне привести до цієї долини наших ворогів. Тому ми мусимо позбавити вас щонайменшої можливості це зробити. Вас заберуть з цієї долини літаком, зав’язавши очі, на відстань, достатню для того, щоб ви не змогли відстежити напрямку.

Даґні схилила голову.

— Добре.

— Ваш літак полагодили. Чи бажаєте ви викупити його, підписавши чек на ваш рахунок у банку Малліґана?

— Ні.

— Тоді ми затримаємо його в себе до того часу, коли ви захочете за нього заплатити. Післязавтра я відвезу вас на власному літаку в місце за межами долини і залишу там без можливості подальшого перевезення.

Вона схилила голову.

— Чудово.

Коли вони покинули дім Мідаса Малліґана, вже стемніло. Стежка до Ґолтового будинку вела через долину, повз хатинку Франциско, тому всі троє поверталися разом. Де-не-де в чорноті виднілись освітлені квадрати вікон, перед шибами повільно погойдувалися перші хвильки туману, схожі на відблиски далекого моря.

Вони йшли мовчки, але звук їхніх кроків, зливаючись у єдиний розмірений ритм, скидався на розмову, яку неможливо було передати в жодній іншій формі.

За певний час Франциско сказав:

— Це нічого не змінює, просто трохи вповільнює всю справу, а останній відтинок шляху завжди найскладніший. Але ж він останній.

— Я сподіватимуся на це, — відповіла Даґні. А потім тихо повторила:

— Останній — найскладніший.

І повернулася до Ґолта:

— Чи можу я про щось попросити?

— Так.

— Чи відпустите ви мене завтра?

— Якщо забажаєте.

Коли Франциско за кілька хвилин заговорив знову, він наче продовжував якісь неозвучені міркування. Його інтонація лунала, як відповідь:

— Даґні, ми троє закохані, — вона різко повернула до нього голову, — закохані в один і той же об’єкт; байдуже, яку цей об’єкт має форму. Не дивно, чому ти не відчуваєш між нами