Бійцівський клуб - Чак Паланік
Насправді я писав «Великого Ґетсбі», лише трохи осучасненого. Це був «апостольський» твір: апостол, який лишився живим, розповідає історію свого героя. Двоє чоловіків і жінка. А одного чоловіка, героя, застрелено.
Це була класична давня любовна історія, але осучаснена, щоб створити конкуренцію еспресо-машині та ESPN[42].
Мені знадобилося три місяці, щоб написати першу пробну версію. За три дні книжку було продано видавництву «W. W. Norton» за настільки мізерний завдаток, що я ніколи й нікому не розповідав про нього. Нікому-нікому. Завдаток був шість тисяч доларів. Інші автори пізніше розказали мені, що такі гроші називаються «аби відчепився». Очікується, що автор образиться через такий малий завдаток і піде геть. І тоді видавець може почуватися спокійно, не боячись образити нікого з компанії, хто хотів би придбати книжку.
Хай там як, а завдаток був шість тисяч доларів. Це була моя річна плата за житло. Тож я погодився. А в серпні 1996 року книжка вийшла, у твердій палітурці. Відбувся тур на її підтримку до трьох міст: Сіетла, Портленда й Сан-Франциско. У жодному на читання не приходило більш як троє людей. Продажі книжки не покрили витрат навіть на випивку в готелях.
Один оглядач назвав книжку науковою фантастикою. Інший — сатирою на чоловічий рух «Залізний Джон». Ще інший — сатирою на корпоративну культуру «білих комірців». Дехто називав її жахами. Ніхто не назвав її любовною історією.
У Берклі ведучий на радіо запитав мене: «Написавши цю книжку, що ви могли б сказати нам про сьогоднішній статус американської жінки у світі?»
У Лос-Анджелесі професор коледжу сказав на Національному громадському радіо, що книжка не вдалася, тому що не торкається питання расизму.
Коли я летів назад до Портленда, стюард нахилився ближче до мене й попрохав сказати йому правду. Він гадав, що книжка взагалі не про бійки, і наполягав, що в ній ідеться про те, як геї трахаються в громадських лазнях і підглядають один за одним.
Ага, сказав я, чому б і ні. І до кінця польоту він наливав мені задарма.
Іншим оглядачам книжка не сподобалася страшенно. О! Вони називали її «занадто похмурою». «Занадто жорстокою». «Занадто різкою, пронизливою і догматичною». Їм сподобався б «Фермерський клуб».
Хай там як, а в 1997 році книжка здобула нагороду видавців Тихоокеанського північного заходу, а також Ореґонську книжкову нагороду як найкращий роман. Рік по тому в літературному барі «KGB» в Нижньому Мангеттені зі мною познайомилася жінка, що була головою журі Ореґонської премії.
Вона сказала, що їй довелося схопитися не на жарт з іншими членами журі, щоб переконати їх. Бережи її Господь.
Ще за рік у тому самому барі зі мною познайомилася ще одна жінка, яка розповіла, як вона створюватиме за допомогою комп’ютерної анімації пінгвіна для фільму «Бійцівський клуб».
А потім були Бред Пітт, Едвард Нортон і Гелена Бонем-Картер[43].
Відтоді мені написали тисячі людей, переважно щоб сказати «дякую». За те, що написав щось, що знову привернуло до читання чийогось сина. Або чийогось чоловіка. Або чиїхось учнів. Інші люди писали трохи злі листи, стверджуючи, що це вони вигадали бійцівські клуби. У військових тренувальних таборах для новачків. Або в таборі сезонних робітників часів Великої депресії. Вони напивались і прохали один одного: «Удар мене. Щосили…»
Бійцівські клуби були завжди, кажуть вони. Бійцівські клуби будуть завжди.
Офіціанти завжди мочитимуться в суп. Люди завжди закохуватимуться.
Сьогодні, коли вже вийшло ще сім моїх книжок, чоловіки досі питають мене, де знайти бійцівський клуб у їхньому місті.
А жінки досі питають, чи немає часом бійцівського клубу для них.
Отже, перше правило бійцівського клубу: «сині комірці» з середньою освітою з Ореґону, ім’я яким ніхто, не можуть вигадати нічого такого, чого б не робила вже тьма-тьмуща людей…
У горах Болівії — одному з небагатьох місць, де книжка ще чекає на своє видання, — за тисячі миль від п’яного ковбоя і його Мандрівки коридором з привидами щороку найбідніші люди збираються у високогірних селах в Андах, щоб відзначити свято Тінку.
На цьому святі кампесінос[44] дають один одному добрячого прочухана. П’яні й скривавлені, вони гамселять один одного самими тільки голими кулаками, повторюючи: «Ми чоловіки! Ми чоловіки! Ми чоловіки…»
Чоловіки б’ються з чоловіками. Часом жінки б’ються одна з одною. Вони б’ються так, як робили це протягом століть. Вони живуть у світі малих заробітків, малих статків, відсутності освіти й будь-яких можливостей і цілий рік нетерпляче чекають на це свято.
Пізніше, коли всі знесиляться, чоловіки й жінки йдуть до церкви.
І одружуються.
Утома — не те саме, що багатство, але дуже часто ці речі йдуть поруч.
Примечания
1
La petite mort (фр.) — маленька смерть, оргазм. (Тут і далі прим. пер.)
2
Huevos (ісп.) — яйця.
3
Нарколепсія — захворювання нервової системи, що характеризується денними нападами непереборного сну.
4
5 футів ≈ 1,5 м.
5
Кордон блю — панірований у сухарях шніцель із телятини, свинини або курятини, начинений сиром і шинкою.
6
60 миль/год ≈ 96 км/год.
7
Дрібні види колібрі роблять до 500 помахів крилами за секунду. Вони здатні сприймати й розрізняти події, занадто швидкі для більших тварин.
8
1 дюйм = 2,54 см.
9
Носферату — вампір, персонаж німецького фільму «Носферату. Симфонія жаху». Існує відома сцена з тінню Носферату на стіні.
10
Джоні Мітчелл (нар. 1943) — канадська співачка, композиторка, художниця.
11
Гра слів: «evacuate bowels» (англ.) також можна перекласти «випорожнити кишківник», «evacuate soul» — «очистити душу».
12
Кондомініум — спільне володіння єдиним об’єктом, найчастіше будинком.
13
Число Маха визначається відношенням швидкості, характерної для руху тіла в рідині чи газі, до швидкості звуку на цій висоті. Процеси, для яких число Маха більше за 1, називають надзвуковими.
14
Ігрове амплуа в бейсболі.
15
1 американська рідка пінта ≈ 0,47 літра.
16
За За Ґабор (нар. 1917) — американська акторка й світська дама угорського походження.
17
«Гори, відьмо, гори!» — роман 1932 року американського письменника Абрахама Мерріта.
18
«Valley of the Dogs» — пісня американської панк-метал-групи «Amen».
19
«Valley of the Dolls» — американський
