Бійцівський клуб - Чак Паланік
Усіх присутніх наче вихоплено з їхніх маленьких трагедій. Забуто про той їхній дріб’язковий рак. Навіть ті, що на знеболювальних, пильно дивляться на нас широко розплющеними очима.
Я звертаюся до групи й кажу: вибачте. Я не хотів нікому завдати шкоди. Ми підемо. Поговоримо надворі.
Усі схоплюються:
— Ні-ні! Лишайтеся! Що там далі?
Я не вбивав нікого, кажу я. Я не Тайлер Дьорден. Він інший бік моєї роздвоєної особистості. Я питаю, чи бачили вони фільм «Сибіл»[34].
Марла питає:
— То хто ж хоче мене вбити?
Тайлер.
— Ти?
Тайлер, кажу я, але Тайлерові я можу дати раду. Тобі просто треба стерегтись інших учасників проекту «Руїна». Тайлер міг наказати їм стежити за тобою, викрасти тебе абощо.
— Чому я маю в усе це повірити?
Це стається так швидко.
Тому що, кажу я, мені здається, я тебе вподобав.
— Не покохав? — питає Марла.
Це так заяложено, кажу я. Не тисни.
Усі дивляться на нас і всміхаються.
Мені треба йти. Мені треба йти звідси. Стережися, кажу я, чоловіків із поголеними головами або тих, які виглядають побитими. Із синцями під очима. Із вибитими зубами. Усяке таке.
А Марла каже:
— І куди ти підеш?
Мені треба дати раду Тайлерові Дьордену.
28
Його звали Патрик Медден, і він був спеціальним представником мера з питань переробки сировини. Його звали Патрик Медден, і він був ворогом проекту «Руїна».
Я простую в ніч довкола методистської церкви, і все зринає в моїй пам’яті.
Все, що знає Тайлер, зринає в моїй пам’яті.
Патрик Медден записував бари, де збираються бійцівські клуби.
Зненацька я знаю все про те, як користуватися кінопроектором. Як розбивати замки. Я пригадую, як Тайлер винайняв будинок на Паперовій вулиці саме перед тим, як показатися мені на пляжі.
Я знаю, чому Тайлер з’явився. Тайлер покохав Марлу. Від того першого вечора, коли я зустрів її, Тайлер чи якась частина мене шукала способу бути з Марлою.
Не те щоб це все важило. Тепер уже ні. Але всі ці подробиці зринають у моїй голові, коли я простую крізь ніч до найближчого бійцівського клубу.
У суботу ввечері бійцівський клуб збирається в підвалі бару «Арсенал». Напевне, його можна знайти в списку Патрика Меддена, бідолашного мертвого Патрика Меддена.
Коли сьогодні я заходжу в «Арсенал», натовп розступається переді мною, наче застібка-блискавка. Для всіх присутніх тут я Тайлер Дьорден, Великий і Могутній. Бог і батько.
Довкола себе я тільки й чую:
— Доброго вечора, сер!
— Ласкаво просимо до бійцівського клубу, сер!
— Дякуємо, що приєдналися до нас, сер!
Я стою серед них зі своїм потворним обличчям, що ледь-ледь стало загоюватись. Із діркою в ньому, що всміхається крізь мою щоку. Із насупленою міною, що кривить мій справжній рот.
Я Тайлер Дьорден, і всі ви можете поцілувати мене в дупу.
Сьогодні я викликаю на бій усіх присутніх. П’ятдесят боїв. Один бій на раз. Битися без взуття й голими по пояс.
Бій триває стільки, скільки потрібно.
А якщо Тайлер кохає Марлу.
Я кохаю Марлу.
Тут ідеться не про слова. Я хочу запоганити всі французькі пляжі, яких мені ніколи не бачити. Уяви собі лося, що ступає порослими вологим лісом ущелинами навкруги Рокфеллер-центру.
У першому бою суперник заламує мене подвійним нельсоном і товче моїм обличчям, товче моєю щокою, товче діркою в моїй щоці об бетонну підлогу, аж доки зуби в роті мені не обломлюються й не впинаються своїми гостряками в язик.
Тепер я пригадую Патрика Меддена, його труп на підлозі, його маленьку жінку з шиньйоном, схожу на статуетку дівчинки. Вона хихотіла й намагалася влити шампанське до мертвих губ свого чоловіка.
Його жінка сказала, що кров несправжня, що вона аж надто червона. Місіс Медден вмочила два пальці в калюжу крові, що натекла коло її чоловіка, а потім поклала їх собі в рот.
Зуби впинаються мені в язик, я відчуваю смак крові.
Місіс Медден відчула смак крові.
Я пригадую, як стояв осторонь вечірки, оточений, наче охороною, мавпочками-космонавтами з офіціантів. Пригадую Марлу в її сукні зі шпалерним візерунком темно-червоних троянд, що спостерігала за всім з іншого кінця зали.
Під час другого бою суперник упирається коліном мені між лопаток. Скрутивши руки мені за спиною, він гатить моїм огруддям об бетонну підлогу. Я чую тріск своєї ключиці.
Узяти молот і піти трощити мармури Елґіна, підтертися «Моною Лізою».
Місіс Медден виставила два скривавлені пальці, а кров просякала крізь щілини між її зубами, кров бігла по її пальцях, зап’ястках, по діамантовому браслету і скрапувала з її ліктів.
Бій номер три. Я прокидаюся, настав час бою номер три. У бійцівському клубі більше немає імен.
Ти — це не твоє ім’я.
Ти — це не твоя сім’я.
Третій боєць, схоже, знає, що мені потрібно, і тримає мою голову в темряві й задусі. Є такий задушний захват іззаду, коли повітря тобі лишається рівно стільки, щоб не знепритомніти. Боєць номер три притискає мою голову рукою до грудей, наче немовля або футбольний м’яч, і кутнім зубом свого кулака молотить моє обличчя.
Доки зуби не прохромлюють наскрізь мою щоку.
Доки дірка в щоці не збігається з кутиком мого рота, від чого рваний вищир розтинає мою щоку від носа до вуха.
Боєць номер три гамселить мене, доки не здирає собі шкіру на кулаці.
Доки я не плачу.
Адже все, що ти будь-коли любив, або відштовхне тебе, або помре.
Все, що ти будь-коли створив, піде за вітром.
Все, чим ти пишаєшся, буде викинуте на смітник.
Я — Озімандія, я цар царів[35].
Ще удар — і мої зуби, клацнувши, стуляються на язику. Половина язика падає на підлогу й відлітає геть.
Маленька, схожа на статуетку місіс Медден стала навколішки біля тіла свого чоловіка, а багатії, люди, яких вони називали своїми друзями, нависають, п’яні, над нею, регочучи.
Вона, дружина, сказала:
— Патрику?
Калюжа крові розпливається, ширшає, аж доки не торкається її спідниці.
Вона каже:
— Патрику, досить! Припини удавати мертвого!
Кров досягає крайки її спідниці й завдяки капілярному ефекту повзе далі вгору, нитка за ниткою.
Люди з проекту «Руїна» довкола мене починають лементувати.
За ними починає лементувати місіс Медден.
А в підвалі бару «Арсенал» Тайлер Дьорден спадає на підлогу теплою безладною купою. Великий Тайлер Дьорден, який одну мить був досконалим і який сказав, що
