Бійцівський клуб - Чак Паланік

Бій триває далі й далі, тому що я хочу бути мертвим. Тому що лише в смерті ми отримуємо власні імена. Лише в смерті ми припиняємо бути частиною проекту «Руїна».

29

Тайлер стоїть тут, неймовірно вродливий, наче білявий ангел. Моя жага до життя вражає мене.

Я скривавлений шмат м’яса, присохлого до голого матраца в моїй кімнаті в миловарні на Паперовій вулиці.

Із моєї кімнати все зникло.

Дзеркало зі світлиною моєї ноги, коли я мав рак протягом десяти хвилин. Гірше, ніж рак. Дзеркало зникло. Дверцята шафи для одягу відчинені, і мої шість білих сорочок, чорні штани, спіднє, шкарпетки й черевики — все зникло.

Тайлер каже:

— Підіймайся.

У всьому, що я сприймав як належне, під ним і поза ним, а також усередині, визріває щось жахливе.

Усе нищиться.

Мавпочки-космонавти кудись поділися. Жир, ліжка, гроші, насамперед гроші — все кудись перевезено. Лишився тільки сад і найманий будинок.

Тайлер каже:

— Останнє, що нам зараз треба, — це твоє мучеництво. Ця твоя велика ідея зі смертю.

Не сумною й гнітючою, а веселою й величною мала бути смерть.

О Тайлере, мені болить. Убий мене просто тут.

— Підіймайся.

Убий мене вже. Убий мене. Убий мене. Убий мене. Убий мене.

— Це має бути щось велике, — каже Тайлер. — Лишень уяви собі це: ти на даху найвищої будівлі світу. Будівлю повністю захоплено людьми з проекту «Руїна». Із вікон клубами валить дим. Столи летять у натовп, що зібрався на вулиці. Справжня опера смерті — ось що на тебе чекає.

Ні, кажу я. Досить ти мене вже використовував.

— Якщо ти не будеш співпрацювати, ми візьмемося за Марлу.

Веди, кажу я.

— Тоді підіймай свою дупу з ліжка, — сказав Тайлер, — і пиздуй у машину.

Отож ми з Тайлером на даху хмарочоса Паркер-Морріс-білдінг, а в рот мені всунуто дуло пістолета.

Нам лишилося десять хвилин.

За десять хвилин хмарочоса Паркер-Морріс не існуватиме.

Я знаю це, тому що Тайлер знає.

Дуло пістолета вставлено мені в горлянку, і Тайлер каже:

— Ми помремо не насправді.

Я пересуваю язиком дуло так, що тепер воно упирається в мою цілу щоку. Тайлере, кажу я, ти плутаєш нас із вампірами.

Нам лишилося вісім хвилин.

Пістолет — лише на випадок, якщо поліцейські гелікоптери дістануться сюди швидше.

Далебі, виглядає так, ніби на даху стоїть одна людина й тримає пістолет у себе в роті. Але пістолет тримає Тайлер, а з життям розпрощатися доведеться мені.

Береш 98-відсоткову димну азотну кислоту й додаєш один до трьох до сірчаної кислоти.

Отримуєш нітрогліцерин.

Сім хвилин.

Змішай нітрогліцерин із тирсою, і отримаєш чудову пластичну вибухівку. Багато мавпочок-космонавтів мішають свій нітрогліцерин з ватою, а як сульфат додають англійську сіль. Виходить теж непогано. Декотрі ж мавпочки змішують нітру з парафіном. У мене з парафіном жодного разу не вийшло нічого путнього.

Чотири хвилини.

Ми з Тайлером стоїмо на краю будівлі, дуло пістолета у мене в роті. Цікавий я знати, чисте воно чи ні.

Три хвилини.

Аж тут лунає чийсь крик.

— Стій! — Марла біжить дахом до нас.

Марла біжить до мене, лише до мене, бо ж Тайлер зник. Фіть — і нема. Адже Тайлер — моя галюцинація, а не її. Його немов чарами якими здуло. І тепер на даху лише я, тримаю пістолет у власному роті.

— Ми йшли за тобою, — кричить Марла. — Усі люди з групи підтримки. Тобі не треба робити це. Вийми пістолет з рота.

За Марлою йдуть, шкутильгають, котяться в інвалідних візках усі хворі на рак кишок, на мозкових паразитів, на меланому, на сухоти.

Усі вони кажуть мені:

— Стій!

Холодний вітер доносить до мене їхні голоси:

— Зупинись!

І:

— Ми можемо допомогти тобі.

— Дозволь, ми допоможемо тобі.

Небо розтинає вих-вих-вих поліцейських гелікоптерів.

Тікайте, кричу я. Забирайтеся всі звідси. Будинок зараз вибухне.

Марла кричить:

— Ми знаємо.

Для мене це наче прозріння.

Я вбиваю не себе, кричу я. Я вбиваю Тайлера.

Я — Жорсткий Диск Джо.

Я пам’ятаю все.

— Це не кохання там абощо, — гукає Марла, — але мені здається, що ти мені теж подобаєшся.

Одна хвилина.

Марлі подобається Тайлер.

— Ні, мені подобаєшся ти, — гукає Марла, — я знаю різницю.

І нічого.

Нічого не вибухає.

Дуло пістолета запхано за мою цілу щоку. Тайлере, кажу я, то ти змішав нітру з парафіном, еге ж?

З парафіном ніколи нічого путнього не виходить.

Я мушу зробити це.

Поліцейські гелікоптери.

І я тисну на гачок.

30

Багато осель у домі Мого Отця[36].

Звісно, коли я натиснув на гачок, я помер.

Брехня.

І Тайлер помер.

Коли наді мною гримотіли, наближаючись, поліцейські гелікоптери, а поряд стояли Марла й усі ці люди з груп підтримки, які не могли врятувати себе, але всі намагалися врятувати мене, я просто мусив натиснути на гачок.

Це краще, ніж справжнє життя.

А твоя мить досконалості не триватиме вічно.

На небесах скрізь біло-білісінько.

Фальш.

На небесах тихо, в усіх взуття на гумовій підошві.

На небесах я сплю спокійно.

Люди пишуть мені на небеса, розповідають, що не забули мене. Що я їхній герой. Що я обов’язково видужаю.

Ангели тут на кшталт тих, що в Старому Заповіті. Легіонами їхніми командують полководці, а працює небесне військо змінами, з денним інтервалом. Цвинтар. Тобі приносять на таці їжу й ліки в паперових чашечках. Забавки з «Долини ляльок».

Я зустрівся з Богом, що сидів за довгим столом з горіхового дерева, а на стіні за ним висіли всі його дипломи. І Бог запитав мене:

— Чому?

Чому я завдавав так багато болю?

Хіба ж я не усвідомлював, що кожен із нас — священна й неповторна сніжинка, особлива своєю неповторною особливістю?

Невже я не бачу, що ми всі є виявом любові?

Я дивлюся на Бога, який сидить за столом і записує щось до свого блокнота. Але Бог усе зрозумів неправильно.

Ми не є особливими.

Ми також не є лайном і непотребом.

Ми просто є.

Ми просто є, і стається те, що стається.

А Бог каже:

— Ні, це неправильно.

Ага. Гаразд. То й нехай. Не будеш же ти вчити Бога.

Бог питає, що я пам’ятаю.

Я пам’ятаю все.

Куля з Тайлерового пістолета розірвала мені другу щоку й нагородила рваною посмішкою від вуха до вуха. Ага, точнісінько як розлючена гарбузяна голова на Геловін. Як японський демон. Як дракон пожадливості.

Марла досі на Землі. Вона пише мені. Каже, одного дня