Месопотамія - Сергій Вікторович Жадан

Вийшов за п’ять хвилин, сів на переднє сидіння, дверцят не причиняв, дивився на піратський прапор, ніби остерігався, що звідти хтось вийде непоміченим.

— Коротше, її сьогодні не було, — заговорив Антон, навіть не дивлячись на нього. — Думаю, у неї з братом знову проблеми.

— Що за проблеми? — не зрозумів Фіма.

— Коротше, — сказав Антон, помовчавши. — Є в неї брат. Рідкісний мудак. Мами в них різні, вони брат і сестра за батьком. Жив десь на Півночі, повернувся років п'ять тому, коли її старі померли. Типу старший брат, рідна кров. Пресує її по-страшному. Йому наговорили про неї різного, він її тепер із дому не випускає. Вона вчора в тебе була?

— Ну, — не наважився заперечити Фіма.

— Ну, от він її, мабуть, і не пускає тепер нікуди.

— Вона ж не мала дитина, — здивувався Фіма.

— Ти б його бачив, — відповів на це Антон. — У нього на шкірі живого місця немає — все в рубцях. І волосся зовсім немає — ні на голові, ні на тілі.

— Ти спав з ним чи що? — роздратовано випалив Фіма.

— Я з нею спав, — пояснив Антон.

— Як це? — не зрозумів Фіма.

— Ну, ти що, не розумієш? — пояснив йому Антон. — Я з нею спав. Вона мені взагалі подобалась. Проститутка? Хуй з ним. У мене половина однокласниць проститутками стали. Причому інша половина їм заздрить. Я за нею вже в старших класах бігав. Я спортом займався, щоби вона звернула на мене увагу.

— Знаю, вона боксерів любить.

— Яких боксерів? — образився Антон. — Це брат її любить боксерів. Та ладно, що я тобі розповідаю. Одне слово, вона мені завжди подобалась. А коли в нас із нею все нарешті вийшло, повернувся її брат.

— І що?

— І що? І зламав мені носа. Дивись, — Антон повернувся в профіль. — У мене навіть перетинка ушкоджена.

Антон зранку, очевидно, поголився. Але, мабуть, поспішав. Або просто звик робити це не надто уважно: на шиї були порізи, щелепою темніли волоски. Комір сорочки був несвіжий, кульчик у вусі потемнів від часу. Найбільше йому, мабуть, хотілося заховатись за барною стійкою й нікого до себе не підпускати. Почекає, — злісно подумав Фіма.

— У тебе є його номер? — запитав.

— Звідки?

— Знаєш, де він може бути?

— Ну де, — неохоче відповів Антон. — У себе, у гаражах. Тут, за рікою, — показав він униз, — є гаражі, знаєш?

— Ну.

— У нього там СТО. Побачиш прибитий до стіни собачий череп — це його місце. Тільки для чого це тобі?

Фіма не відповів. Антон почекав. Із бару хтось визирнув — наляканий погляд, нечесане волосся, темна шкіра. Антон зірвався, кивнув на прощання, зник за дверима. Фіма лишив машину, спустився вулицею, перейшов міст, минув заводську огорожу, вийшов на гаражі.

Глина, було багато глини, ніби тут щось мали випалювати на вогні. Ніби тут ніколи нічого не росло й ночами сюди приходили померлі, тамуючи голод сухим глиняним груддям. Чорні скати, вкопані вздовж дороги, безкінечна біла цегляна стіна, рясно списана біблійними цитатами — під ногами розсипалася глина, над головою палало сонце, у траві лежали газети й мертві коти, пахло пеклом і річковою водою. В’їзд було перекрито іржавим шлагбаумом, поруч стояла будка вахтера — тріснуте скло, календарики, листівки, перемотаний ізоляційною стрічкою шматок шланга, прочинені двері, чорна кров, що в'їлася в цементну долівку. Вахтера не було. Фіма покрутився, зазирнув досередини. Вахтер багато курив, ясна річ, погані сигарети, ясна річ, не виходячи на вулицю. Одяг його, мабуть, не відпирався від тютюну. Розбита дорога вела вперед, ліворуч і праворуч тяглися ряди білих цегляних гаражів. Фіма подумав і рушив ліворуч. Ішов уздовж металевих дверей, розглядав важкі навісні замки. Де-не-де під стіною лежав металобрухт, іноді вгорі пролітали наполохані птахи. Не було нікого видно, усюди стояла тиша, і робилося від цього моторошно. Фіма пройшов до кінця, вперся в цегляну огорожу, завернув праворуч, вийшов на наступний ряд, побачив бічну вуличку, завернув туди. Знову пройшов до кінця, знову завернув праворуч. Гаражі тяглись безкінечно й безнадійно. Де вони всі? — подумав він. — Має ж тут хтось бути. Зупинився, прислухався. Вигорілою травою перебігали ящірки, під шиферними дахами шурхотіли ластівки, вітер протяжно сурмив в отвори та порожнини металевих деталей, мовби сповіщаючи сонне місто про наближення невидимого ворога. Раптом далеко попереду майнув кольоровий спалах. Фіма рвонув на рух. Встиг помітити, як за ріг поквапливо завернув хтось у строкатій сорочці. Фіма пробіг до рогу, вивалився в сусідній ряд, знову встиг помітити спину незнайомця. Той швидко йшов уздовж гаражів в яскравій пляжній сорочці, сірих брюках і капцях на босу ногу. У руках тримав щось важке й металеве. Фіма було заспокоївся й думав швидко наздогнати незнайомця, проте чоловік несподівано пірнув у бічний прохід, тож Фіма знову панічно кинувся вперед. Добіг, теж повернув, помчав вузьким проходом, поміж високими стінами, давлячи начищеними черевиками биту цеглу й наступаючи на порожні пачки з-під цигарок та використані презервативи. Чоловік попереду все не ставав ближчим, якимось чином виходило йому весь час лишатися десь попереду, майоріти своєю сорочкою, збивати каміння під ногами. І хоч як Фіма прискорював ходу, дистанція між ними не зменшувалася. І тоді Фіма зважився.

— Ей! — крикнув він.

Голос посеред тиші тріснув і розколовся. Незнайомець, утім, його почув. Зупинився, повернувся. Фіма подумав і рішуче рушив уперед. І тоді незнайомець кинувся тікати. Фіма кинувся слідом. Тиша наповнилась важким гупотінням. Чоловік попереду добіг до стіни, на перехресті заметушився, не знаючи, куди йому далі, однак стрибнув ліворуч і зник за рогом. Фіма почув, як віддаляються його кроки. Теж добіг до рогу. Незнайомця не було. Фіма біг уперед, пробігаючи ряди гаражів і щоразу сподіваючись побачити строкатого чоловіка. Але той просто зник, ніби й не він тут щойно налякано зупинявся, ніби не він метушився на роздоріжжі. Фіма важко дихав, проте вперто біг уперед, прагнучи будь-що дістати незнайомця, зупинити його, розпитати зрештою, що в них тут відбувається. У якийсь момент відчув, що прохід між гаражів ледь помітно забирає ліворуч і що він ось уже якийсь час біжить по колу. Уже думав зупинитись і повернути назад, як раптом побачив в одному з гаражів напівпрочинені двері. Зупинився, перевів подих, підійшов, зазирнув усередину.

У темряві пахло мастилом і паленою шерстю, сонячне проміння, пробиваючись з-поза його спини, розсипалося червоною лакованою поверхнею легковика. Була це копійка, що чесно відпрацювала свій довгий вік, але не заслужила на спокійну старість, щось було в її минулому такого, за що вона спокутувала навіть тепер, по своїй смерті. Що смерть була жорстокою,