Не дратуйте ґрифонів - Іван Іванович Білик

Соболь ображено кліпнув, у його жилах текла й грецька кров, і сей бездомний князь не мусив про те забувати.

Він знову рушив мокрою смужкою піску, й Валдислав притишив ходу, бо лозиння стьобало по обличчі. І лише коли попереду над самою водою нависла круча й далі йти не можна було, Валдислав узявся за своє:

— Якщо ти спідможеш мені вигнати Воїжира, я дам тобі ввесь Нижній Дунай, де він повертає на полуніч.

Соболь подумки засміявся. Коли б він вирішив зратитися з Воїжиром, то взяв би не тільки Нижній Дунай, але перед очима виросла братова постать, і Соболь заходився дертись на стрімку кручу. Вгорі починалось узлісся, й між обрідними деревами видніли намети та вої. Він і досі не вийшов за межі Стану, навіть перших возів не видно було. Соболь поглянув через Ліве гирло на той бік, де паслися коні, корови та вівці, рябіючи плямами на ще яскравому зеленому килимі луків.

— Нехай, — сказав він, не дивлячись на Валдислава, — помислю…

Й пішов замашним кроком туди, де мала стояти його полотка, а Валдислав умисне лишився на місці. Постоявши так, він рушив до берега й вийшов на край тієї кручі, яка допіру стала була їм на дорозі. Над самим урвищем росла рясна вільшина, Валдислав хотів обминути її, й раптом аж сахнувся. Звісивши ноги в синіх чоботях додолу, за ліщиною сидів жупан Диба, якого він уже знав, бо Диба кілька разів протягом останнього часу називав його непроханим зайдою.

— Що ти тут чиниш? — глянув на нього Валдислав, ошпарений підозрою.

Диба навіть не вдостоїв його поглядом:

— Я на своїй землі сиджу. А що ти чиниш у глухому березі?

Сліпа лють залила Валдиславові очі й він вихопив з піхов меча, та не встиг і замахнутися, як жупан уже теж оголив зброю. Вони зітнулися раз і вдруге, а за третім разом Валдиславів меч хрипко скавульнув, і в руках у нього лишилося півлеза. Він люто кинув руків'я геть у кущі й квапливим кроком подався вслід за Великим князем, якого вже й не видно було, а по ньому ляснув глузливий сміх жупана:

— Зроби собі мотузяний меч! Він не ламнеться!.. Ач, заблуда!..

Він підняв із землі скам'янілу від сонця сиву грудку глею й пошпурив її в кущі, за якими зник Валдислав, і знов образливо реготнув йому вслід, але той і не обзивався.

Жупан турицький Валдислав не мав наміру скаржитись Соболеві на жупана Дибу, — ся скарга передусім його ж і зганьбила б. Але трапилося так, що Соболь, не дійшовши до своєї полотки, сів за стовбуром товстелезного бору. Йти далі не хотілось, і він поволі розмотував клубок щойно в березі геть заплутаної думки. Й коли хотів був устати й піти знову в берег, повз нього майнув спітнілий і захеканий Валдислав.

— Ти пощо-с так розігнався? — спитав Соболь, і Валдислав аж кинувсь од несподіванки.

Турицький вигнанець лаштувався щось вигадати, бо такої неслави не хтів би зазнати вдруге, та Великий князь помітив його порожні піхва, де ще якусь часину тому був меч.

— Де-с подів меча?

Валдислав і досі не міг видобути слова, тоді Соболь піднявся, приступив до нього й торсонув за петельки:

— Речи, коли питаю!

Й охоплений ще не вгамованою люттю, забувши й сором, Валдислав розповів Соболеві геть усе.

— Й він чув наші перемови? — спитав по хвилі Великий князь.

Туричанин тільки знизав плечима, тоді без упевненості мовив:

— Не мислю…

Відтоді Соболь уважно придивлявся до жупана Диби, намагаючись упізнати по очах, що той відає й про що здогадується. Та Диба поводився так, ніби того дня на кручі нічого не сталось. Але забути він такого не міг, отже ж прикидався, й Великий князь тримав його ще довше біля себе — з причиною й без причини.

Й аж десь по сідмиці чи десяти днях Соболеві стало дещо зрозуміло. Після довгої ради, де вирішувалося, коли слати з валками на Вітчину, він лишив у своїй полотці всіх боляр і князів і гукнув огнищанинові Лискові принести вина й меду та заїдків. Стомлені довгим сидінням і задухою, радники пожвавішали, бо встигли й виголодатись.

Князі та боляри пили добре, а Великий князь намагався лише пригублювати й пильно стежив за розмовами. Та не почувши нічого цікавого, надто ж від Диби, який увесь час мовчав, Соболь попустив себе й добре таки впився. Все почало здаватись йому марницею, й лише вино приносило справжню радість і втіху. Приємно було навіть одчувати, як піт заливає спашілі щоки й роб-частувальник раз-по-раз обтирає княжий вид м'яким і прохолодним полоточком.

І так тривало довго, й Соболь мирно собі спирався на цупкі подушки з баранячої скори, та коли дехто почав уставати й виходити надвір, він раптом пригадав, навіщо влаштовано сей пир, і глипнув на жупана Дибу.

Диба сидів по лівуруч і не кліпаючи дивився на нього. Соболеві стало нічим дихати. Він незграбно схопився й пішов до жупана, перекидаючи миски та братини додолу.

— Що м-маєш ректи мені, жуп-пане? — заплітаючись, просичав Соболь.

Диба й далі так само сидячи дивився на володаря знизу вгору.

— М-мовчиш?!

Жупан поволі встав і тихо мовив йому в вічі:

— Скажу, що не ліпо чиниш, Великий княже!

Й так само неквапом вийшов з полотки надвір. І ні на кого се не справило враження, бо таке траплялося часто, що Великий князь перебирав мірку, й лише Соболеві здалося, що він ураз витверезів.

Хоч Великий князь був насправді й п'яний, але, на відміну од інших разів, коли, перепивши, негайно засинав і прокидався далеко після сходу сонця, — сього разу він не міг заснути до третьої варти, й у вухах йому стояли насмішкуваті й осудливі слова жупана Диби.