Не дратуйте ґрифонів - Іван Іванович Білик

— Чини сам!

А Валдиславові полегшало.

До пізніх облягів чаклував над Великим князем головний волф Юра Побідника, й коли нарешті вийшов з полотки й хотів трохи спочити, Валдислав потяг його до самого берега, де не видно було ні людей, ні робів.

— Жити-йме? — спитав він.

І волф одповів тим самим словом:

— Жити-йме.

— Скільки пролежить?

— Днів зо три. Або чотири.

— Так речеш — сліпок?

Граб кивнув:

— Уж. Або гадюка.

— А чи не є йому наврочено?

Валдислав насмішкувато крякнув, а по хвилі наказовим голосом кинув:

— Приходь узавтра на волошбу

— Що се ради? — здивувсь волф.

Але Валдислав прикинувся глухим.

— Приходь сам і ще двох приведи.

— Ні, — відповів головний волф Юра Побідника, тоді по-старечому бухикнув і зник у темряві.

Й уже звідти турицький князь почув:

— Піди речи се своїм турицьким волфам!

Валдиславові кров ударила в голову, й він підсвідомо схопився рукою за меч, та тільки скреготнув зубами.

Вранці, щойно зійшло сонце, великокняжий огнищанин побіг кликати Граба. Волф із подивом сказав:

— Хіба ж я й сам би-м не прийшов?

А коли пірнув під легеньку завіску намету Великого князя, там, крім нього, вже сидів турицький жупан. Граб оглянув руку хворого й заходився знову натирати її мастилом з горнятка. Рука за ніч одтухла, й Соболь міг навіть помалу ворушити пальцями.

— В обід прийду ще, — мовив Граб, і його віспувате обличчя променилося спокоєм.

Він хотів уже виходити, та його спинив кволий голос Великого князя:

— В обід приходь на волошбу.

Граб здивовано спинивсь, тоді глянув на турицького жупана. Валдислав теж обізвався:

— Великого князя вжалив сліпок…

Старий конопатий волох уже збирався підтакнути, що, мовляв, усе так і ніякої волошби не треба, та Валдислав ще не закінчив своєї думки. Він повторив для ясности:

— Великого князя вжалив сліпок, і се бачили люди: і я, й ти, й великий болярин Сур. Але то хтось так наврочив.

Граб ошелешено дивився на лукавого турича й не міг сказати й слова супротиву. Тоді вдруге почувся голос Великого князя:

— Йди… Опівдні.

— Та пильнуйте! — докинув услід йому Валдислав, згадавши вчорашню сутичку на нічному березі.

Граб вертався до своєї полотки, мов приречений, опустивши голову на груди. Та коли сонце стало над найвищими соснами, він прийшов і приніс усе своє волошбитське причандалля. Разом з ним прийшло ще двоє в довгих білих сорочках і з хустками на голеному тім'ї. Якщо карають воїна, рубають йому голову, коли ж завинить волф, однією головою не обходиться, й Граб намагався не думати про се. В полотку напхалося багато князів, та боляр, та воєвод, і Грабові тремтіли руки, коли він з місця на місце перекладав гілочки священної лози. Те саме робили й інші двоє волфів — і чорнявий вирлоокий Станко, й сивий, мов сметана, Душан. Грабові сьогодні довелося побалакати з ними, Станко погодивсь одразу, й навіть охоче.

Сорок або й п'ятдесят пар очей із страхом стежили за тремкими пальцями Граба, доки той перемішував і знову складав прутики на три різні купки. Та все мало межу, бо так покладено Богом і Ладою, й далі зволікати не можна було, й нарешті Граб, заливаючись їдким потом, прохрипів:

— Пороблено…

Станко по хвилі теж підтвердив:

— Пороблено!

Найдовше мулявся сімдесятирічний Душан. Здавалось, нема такої сили, яка змусила б його покривити сумлінням, та, вдесяте глянувши на рябого й змученого товариша, він теж прошепотів:

— Пороблено…

Коли ж так, якщо Великому князеві пороблено, то винний може бути лише той, хто хибно клявся теплим духом невмирущого великокняжого вогнища. Й усі вічі, пара за парою, поволі оберталися й застигали на людині, що стояла позад усіх.

То був жупан Диба.

Він, мов зацькована рись, блискав то на того, то на того, й князі та боляри кваном розступалися хто ліворуч, хто праворуч, аж поки Диба опинився в чистому проході, на одному кінці якого, коло дверей, стояв сам, а на другому, навпроти нього, Великий князь та турицький ускок Валдислав

— Се ти-с руку доклав, братогубе! — нарешті видобув слово звинувачений — За скільки-с грекам продався, речи!

Але вічі Валдиславові були холодні й прозорі, мов крижини.

— То є лжа! — на всю полотку гримнув Диба. — Лжа є!

На середину вільного проходу протиснувся рудовусий князь Любиця, й усі погляди прикипіли тепер до нього.

— Великий княже, — сказав він тихим і чемним голосом — Прадавній покон дідів наших дає кожному воєві меч. Жупан Диба рече, що не переступав найстрашнішої клятви нашого воїнства. Дай йому той меч — нехай хистить себе. Так чинив отець твій, Велеслав, так чинили й усі велителі землі нашої.

Настала тиша, й почувся кволий голос Великого князя:

— Хай буде так, Любице. — Й сказав, подивившись на головного Юрового волфа Граба: — Переволошите зараз?

Граб якось благально й жалістиво зморщив конопатий вид:

— Увечері…

Соболь, та й усі тут зібрані, добре розуміли, що то таке — переволошувати. Коли шестеро нових волфів заперечить сказане сими трьома, то на сих трьох чекає жахлива кара.

— Хай буде так, — удавано байдуже мовив Соболь, і всі почали розходитися.

Всі, крім Диби. А жупан підійшов до Великого князя й, похмуро втупившись у нього, спитав:

—