Не дратуйте ґрифонів - Іван Іванович Білик

злюб на всенародних урочистостях сім'ї — Антестеріях. Кіно тремко зітхнула, поглянувши в бік нареченої свого сина. Тих священних і радісних трьох днів Антестерій, які звалися дивними словами «Бочки», «Кухлі» та «Котли» й про які мріяла кожна еллінська дівчина, їй теж не довелося пережити, бо вийшла заміж за варвара. Й Кіно розчулено сказала, дивлячись то на сина, то на Герміону: — Шкода, що нині не місяць ґамеліон… Але вінки я вам дістала!

Й пішла до таламуса, й принесла два справжніх віночки з дафного дерева.

Так Соболь пойняв собі третю жону

Всі наступні по сьому дні в новому й найбагатшому ольбійському домі тривали суцільні бенкети. Гостей скликала Кіно, й то були найвизначніші евпатриди поліса: стратеґи, й архонти, й інші високі державні чинці.

Першого ж позлюбного дня завітали Протаґор із архонтом-епонімом та архонтом-басилеєм. Ложі через велику задуху поставили попід колонами лівого хідника перістилю, куди пообіднє сонце вже не сягало. Чоловіки розташувались на ложах, і почався симпосій, а сама Кіно, та молода жона Скіла-Соболя Герміона, та їхні гості-жони зачинились у ґінекеї, далі від ненаситних очей можів, як і личило еллінкам.

А коли скінчилися найвитонченіші страви симпосію, всілякі риби, каракатиці та поліпи, овочі з оцтом і медом, пиріжки, мітлотоси та смаженина, роб-частувальник виніс до перістилю величезний золотий кратер і на очах в усіх гостей став розводити вогняно-червлену пірру, куплену в гачконосих фінікіян.

Протаґорові схотілося підлестити скіфському басилевсові, й він сказав:

— Хвала тобі, басилевсе! Таку пірру навіть видатні афіняни п'ють раз на півроку, в найбільші свята.

Соболь лише всміхавсь. Після злюбної ночі хотілося спати, та мусив дати раду материним гостям. Він теж пийнув із золотого витовухого кіліка. Розведене вино здавалося ніяким, охоче випив би зараз кілік цілого й нерозведеного, та досить було з нього й голеного підборіддя та лисої голови, які й так, певно, здавались гостям кумедними.

— Кумири дали людині п'ять радощів, — сказав Соболь. — Вино — одна з них.

Він говорив із ними тією мовою, якої навчила його мати-істрянка, й говорив, наче справжній ольбіополіт, і Протаґор хотів одзначити сю його якість, але за нього сказав архонт-епонім Еак, на думку афінського елленотамія — найдурніша людина в Ольбії:

— Ти наче й не варвар, а питомий еллін!

Протаґор нишком поморщивсь. Він би, навіть не думаючи, знайшовся на красивіший, ніж у сього діда, «дифірамб». А скіфського басилевса Еакові слова таки образили, — Соболь пильніше глянув на людину, яка вже кілька місяців карбувала своє ім'я на ольбійських драхмах, і невдоволено посмикав себе за довгий вус.

— Ти якого роду, архонте? — спитав він у запалій тиші. Архонт-епонім Еак засовався на ложу. Се було найприкріше для нього запитання, бо всі в Ольбії знали, що його батько вичиняв собачі скіри, а дід пас над Лиманом вівці Іфікратового діда.

— Мене вже вдруге обирають архонтом, — прорипів він, але то не було відповіддю на запитання скіфського басилевса.

Архонт-басилей Макроб, який теж не відзначався стародавнім родом, поквапивсь перевести розмову на інше, менш слизьке:

— Речуть, басилевсе, ніби в твого вітця покійного була тисяча тисяч вершників. То правда?

Соболь гордовито посміхнувся. Тут уже він не шкодував, що його прилучають до скіфів, а Протаґор згадав знану з дитинства абдерську приказку, за якою, що далі берешся в гори, то більше каміння збиваєш у долину. Сей Макроб теж не надто відрізнявсь од свого побратима й мав швидше називатися Мікробом, бо й на зріст не вельми вдавсь. І перед очима Протаґора знову, мов живий, виріс Геродот, який торік таки розповів йому легенду про мідний котел скіфського басилевса Аріанта.

Протаґор спитав у Соболя:

— Коли жив отой ваш правитель, що наказав одлити котлище з наконечників стріл?

Соболь широко всміхнувся:

— Давно. Літ тому триста, як не більше. Його по-скіфському звати Велеполк.

Він зрозумів хід елленотамієвих думок, і се вибило Протаґора з рівноваги. Якщо розмова й далі витиметься навколо могутности скіфів, то шкода втраченого дня, сказав він подумки сам собі й вирішив повідомити скіфові з голеною головою те, що приберігав на останок:

— Ти чув, басилевсе, радісну новину?

— Яку саме?

— Елліни на морі при Саламіні вщент розбили персів!

— А, — відгукнувся Соболь, — мені про се казано ще там, у Стані мого війська.

Протаґор подивився на нього довгим поглядом, бо сам він дізнався про перемогу над персами лише вчора.

Обидва зараз думали про мідний котел Аріанта-Велеполка, й Соболь лукаво примружився:

— Мені нема чого ділити ні з персами, ні з еллінами. Перський басилевс мірявся силами ще з моїм дідом Боримислом, якого елліни прозвали Ідантірсом, але не зміг подолати його й ледве втік назад у свої Суси.

То була суща правда, Протаґор добре знав сю історію й з повагою глянув на вусатого скіфа.

— Але з еллінами твої предки ніколи не ратилися.

В сей спосіб афінський елленотамій хотів згладити неприємне враження від розмови, яка пішла в небажаному напрямку, та Соболь лише зневажливо хмикнув:

— Якби ти вирішив пройти Скіфію з полудня на полуніч, то мав би йти півтора місяці.

Обидва архонти поважливо захитали головами, й архонт-басилей Макроб зітхнув:

— Скіфія велика!

— Слава кумирам, — відгукнувся Соболь. — Ми не маємо потреби ратити чужі землі. Слава безсмертним.

Архонт-басилей, піднявши свій золотий кілік з відстовбурченими вухами, поспитав:

— А то правда, ніби ти шануєш нашого Зевса? Кажуть, мати твоя привчила тебе змалечку…

Знову запала нестерпна тиша. Старий Макроб вибовкав те, чого не мав права казати, й Протаґор тоскно подивився на скіфського басилевса. Соболь і тепер хитро посміхавсь, як і допіру.

— В нас на Зевса древляни