Срібне молоко - Валерій Олександрович Шевчук
– Але не сумуй! – цвіркнув синичим голосом покійничок. – Не покину тебе, Хвенно, напризволяще, а подбаю знайти іншу заміну, і це вийде на ліпше, бо цей приблудько, постать якого ото смикається по-заячому поміж снігів, – шалапут безверхий і щастя з ним, моя люба Хвенно, ти ніколи б не зиськала.
4А тим часом у Решетилівці сталася подія, яка певною мірою розбила виклад цієї історії і вклинилась у неї, творячи паузу, а може, й інтермедію, але то не була інтермедія, бо невесела й несмішна, а печальна трапилася й трагічна. Однак тоном своїм для катастрофального розділу пригожа: помер отець Методій, який не витримав руїнницьких паньматчиних страв – нагадаємо, що катастрофічний розділ має подвійну назву: «Трутизна», а ще «Злостиві тіні». Отож тією Злостивою тінню і стала паньматка, яка зажила для свого чоловіка трутизни, від чого той щасливо перейшов у ліпший світ. А коли це сталося, паньматка в розпачі кинулася до ґанка і, звівши лице до неба, завила, як вовчиця, пересипаючи доладно те виття зойками, стогонами, прихлипами та іншими традиційними прикрасами сільських голосінь. На те виття першою прискочила пономарка Явдоха, за якою рушив, значно відставши, Іван Пошивайло – вони ж бо близькі панотцеві сусіди. І поки Іван Пошивайло доплентався, паньматка, на хвилю перервавши лямента, кинула в лице Явдосі, дрібно трусячи довгим і червоним, з бородавкою на кінчику носом:
– Це ти, нетіпахо, винувата в його смерті!
– Я? – отетеріла Явдоха. – Та Бог з вами, паньматко! Я панотця не бачила, відколи нас судив, а ще на поминках у Терещихи!
– Але це ти! – зашипіла паньматка. – Бо панотець стрибав через тина до тебе!
Тоді Явдоха випрямилася, лице її стало поважне й горде, і проказала, викарбовуючи кожне слово:
– Коли й так, паньматко, то тим, чим пригощала панотця, люди не труяться!
На те паньматка знову натхненно заволала лямент, виючи, голосячи й заводячи, зойкаючи і стогнучи, і саме на ту хвилю й приспів Іван Пошивайло, та й Гапка вже визирала, власне, виставила пласке обличчя з-за тину.
– А що воно тут у вас за гармидер? – спитав Іван Пошивайло.
– Що? – миттю припинила вити паньматка. – Панотець преставився!
Іван Пошивайло статечно перехрестився, а Гапка з-за тину сказала:
– Значить, доконав його животець! Може, щось недобре з'їв, паньматко?
– У мене, Гапко, панотець поганого не їв, о-о-о, ой-йой-йой, у мене він їв усе моїми руками зготовлене найкращеньке-е-е, о-о-о, годила йому, як болячці, а він мене й поки-и-и-нув, о-о-о! На кого ж ти мене покинув? Що я тепер робитиму без тебе, о-о-о!
І вона заячала, заквилила, заскімлила, заскавучала. Почувши це, з інших дворів почали відриватися досі пришпилені до ґанків та тинів люди і неспішно рушили звідусіль до панотцевого двору.
– Може, чим пособити? – спитала благочестиво Явдоха. Паньматка на мент знову обірвала лемент.
– Пособи! Пособи! – зашипіла, не зважаючи на свідків. – Обмиєш його, прибереш, бо тобі не буде це й стидко!
Відтак обличчя Івана Пошивайла набурмосилося, потемніло, і він виригнув із себе, чорно блискаючи очима:
– Що це ви намололи, паньматко? Чи при своєму розумі?
Але паньматка його не слухала, а натхненно галасала в небо, в село, на дорогу, в поле, рвучи на собі волосся, б'ючи в груди і виспівуючи одне за одним голосіння, вживані в цьому краю, а при тому приказуючи, який добрий був панотець, який любий, а що тепер буде, коли його та й не стало, що він її, паньматку, осиротив, а ще й дрібних діточок (діти в панотця вже повиростали і порозходилися: хто в науку, а хто заміж). І біля панотцевого подвір'я почала збиратися юрма, яка скидалася на бджіл, приліплених до гілки з нової родини, котра покинула старого вулика, а паньматка ніби була для тих бджіл маткою, тим-то ще натхненніше здіймала руки і лила сльози, які рясно текли її обличчям, скапуючи з носа та підборіддя. Тоді Явдоха з Іваном Пошивайлом зійшли на ґанок і, хоча паньматка пручалася, взяли її під руки і завели до хати, а за хвилину з'явилася в дверях Явдоха і сповістила людям, що вони зараз опрятають панотця, а тоді можна буде приходити прощатися. При цьому закликала до помочі жінок, на що миттю відгукнулися Гапка і ще одна, старша, яка звалася Мокрина й мала ту славу, що омивала всіх покійників, до яких діставала приступ, – це було одне із її замилувань. Дивним у цій ситуації було те, що Гапка викликалася омивати панотцеве тіло разом зі своєю лютою ворогинею так, ніби не побила та її щік ганебно на суді, а тим самим відкладала свого знаміреного візита до Хлопця. Саме це й затримало хід основного дійства. Але й то не зовсім так. Річ у тім, що Гапка, як уже звідомлялося, й раніше мала підозру, що панотця труїть таки паньматка, притому за те, що той скакав у Явдошин городець, отож бажала вхопити два зайці: спробувати дістати недоїденої панотцем їжі, а ще звідати, чи не виникне якихось хвостиків, котрі з'явили б скаредний зв'язок панотця з Явдохою. А коли був аж такий подвійний інтерес, то власну уразу від Явдохи можна було на хвилю забути. А щодо інтермедійности цієї сцени, то можемо сказати, що майстри драматичного дійства давно придумали в'язати тонкими нитками дію інтермедії до головної, поважної – так сталося й тут, не будемо докладно й нудно влазити в секрети цього мистецтва. Нас цікавить передусім те, що саме ці мотрони, названі вище, переступили паньматчиного порога, перейшли сіни за паньматкою та Іваном Пошивайлом, який поштиво підтримував прибиту горем жінку, а ще й чемно завів її до того покою, з якого визирала промовисто під час суду.
Панотець же лежав у покої іншому, тож, зайшовши туди, Явдоха з Гапкою змушені були затиснути пальцями носи, бо там стояв-таки немалий сопух; Мокрина ж того не чинила, а підійшла до панотця, який дивно задер голову, виставивши бороду, звалену в тому місці, де торкалася шиї; відтак Мокрина турботливо поправила ту бороду, і Явдоха з Гапкою уздріли темно-синє і ніби розбухле панотцеве лице, власне, ті його частини, що не були вкриті волоссям. Але не те
